Після поразки орків на полях Київської битви та їхньої ганебної втечі до Бацьки в білоруські хащі навесні 2022-го стало якось сумно. А ми ж тільки у смак увійшли, а ми ж лишень виробили тактику тотального чпоку. І що ми маємо? Роботи немає, виїздів на швидкій із сиренами та мигалками (ой, ну люблю я швидкість, та щоб яскравіше й гучніше!) – теж немає. Нудьга. Скучив я за інтесивно-напруженою роботою, згадую минулі часи.
– По конях, медицина! – командує старший групи. – Агов ти, в шоломі, а ну не шпиль мене своїм кулеметом у дупу, бо щойно від проктолога (так ми між собою називаємо нашого старшого начальника, особливо, коли він злий) вийшов. Сьогодні моїй бідолашній дупі й без тебе вистачить страждань. Так, працюємо за планом «Дельта».
– Що за «Дельта» така? Мені не доводили.
– «Зоряні війни» не дивився? Йопта. Імперія завдає удар у відповідь. Атакуємо клонів!
– А-а-а...
– Хуй на! Це ЗСУ! Погнали! Холера ясна!
Віу-віу-віу. Понеслись.
Нині ж мій взвод охорони – прихисток для всіх утомлених героїв, зморених від «масових убивств» уявного противника. Повернутися в патруль після крайнього відрядження було майже нереально. Та за великого бажання в цій екзистенційній реальності все можливо. До того ж я вже досвідчений, а наукам, як і що намутити, як і що не проїбати (це залежить від тактичної обстановки), навчений і в цих питаннях практичного матеріалізму підкований достатньо. Тут мені все знайоме.
Але! Я знаю хлопця, який знає хлопця, котрий стежить за ротацією особового складу і володіє інформацією про всі вакансії. А інший хлопець знає хлопця, котрий точно знає, що іншому хлопцю вистачить пачки цигарок, аби кадрові питання вирішувалися швидко і ворогам назло. Хочеться мені, блядь, пригод на всю дупу, а не на малу її частину. Мені хочеться в зону бойових дій нашої дорогої Неньки, так би мовити, перейти на новий рівень буття.
Але поки я тут, в охороні-обороні, здійснення подвигу поки бачу лише в ілюзорно-примарній далечині. Пильную з колегами в патрулі.
– Стій! Ану колись, де Серьога?
– Стій! Де карта, Біллі, нам потрібна карта?
– Стій! То в тебе тарані немає?
– Стій! Де убивця? Де павук? Не боюсь павучих рук.
– Стій, красуне! Хочеш великого, але чистого кохання? Приходь увечері на «Вашингтон».
Ось так і триває моя служба. Тил – він і є тил. Утім, продовжимо.
– Стій! Василю Івановичу (це наш рентгенолог), давно хотів тебе пристрелити.
– Так і знав, що це ти, Костянтине Івановичу, стоматологічний злидню.
– А ось скажи-но, рентгенологу радіоактивний, ти вже всіх пацієнтів просвітив променями свого жорсткого випромінювання, випущеними з дупи?
– Промені з дупи для тебе бережу. Для інших у мене є більш достойний апарат.
Не дивуйтеся надміру дупних тем. Ноги й дупи у війську – фетиш. Як і способи їхньої гігієни. Бо якщо зітреш ноги чи немиту сраку, то все, не боєць.
– А моє стоматологічне майно того, покинуло грішну землю, – сумно відповідаю. – Ех.
– Тобто? Я ось свій рентген-принтер знайшов на місцевому складі. Наші водили притягнули із смт N. Ти, Рембо-самозванець, хоча б для початку пошукав свою техніку.
Дзинь. У мозку заблищав промінчик надії. Може, не все майно «загинуло» під час ракетного удару?
Давним-давно, далекий-предалекий склад майна в смт N був розйобаний тупими імперськими орками, як у 90-их роках промовляв гугнявий голос із відеокасет з ознаками жорсткого гаймориту, хоч насправді «диктор» чіпляв на ніс прищепку. Але відважна жменька стоматологів уперто чинила спротив думці про те, що їхнє цінне майно кануло в Лету, і плекають бодай невелику надію знайти його. Отже, примарна перспектива відшукати його спонукало мою свідомість напружити всю цю гоп-контор і таки натрапити на мій скарб.
Однак! Як знайти ці залишки майна, що теоретично вже «загинуло», а практично, може, ще «дихає» (нехай і на ладан, та все ж) і чекає на свій час на одному зі складів? У лабіринтах гір волонтерки й іншого лайна-майна під стелю й вище, під пильною охороною, у царстві завгоспів, зампотилів, обліковців і матеріально відповідальних осіб. Майно чекає на мене, як на лицаря-визволителя, щоб вирвав його із чіпких лап і витягнув на світ Божий.
Із чого почати? Я вже маю деякий досвід служби в ЗСУ, тому починаю суто за класикою, з низів. А саме з ти двох лютих відповідальних дівиць, яким насправді немає чого робити і вони вдають із себе бозна-кого, знаю я такий типаж, проходив. Це ті самі, котрі два тижні витончено їбали мій слабкий мозок щодо матрацу, який я насправді не проїбав, а лише... Ну це зовсім інша історія.
Вмикаю в головному мозку функцію «пошук і виявлення». Так, трохи зусиль і одну з них мені вдалося запеленгувати. Тепер комунікація.
– Вітаю, володарко подушок! Я Костянтин Іванович, Крава.
– Знаю, знаю вас. Той самий із матрацом.
– Ні! Я його не пройобував. Наклеп! А Вас як звати? Якось і не запитав.
– Вероніка. Вероніка Аль-Хамідаві.
– А-а-а... Як це я відразу не здогадався. Типове для ЗСУ прізвище.
– Звичайне.
– Звісно. У нас у сусідньому взводі є Брунгільда Естергазі. В неї теж проблема з матрацом.
У відповідь – круглі очі й кліпання очима. Типу, це ще хто? Немає такої!
– Ясна річ, немає. Така лише у фільмі «Звільнення у місто» 1949 року, із Джином Келлі та Френком Синатрою в головних ролях.
– Ха, я про Спайдермена фільми люблю. Такі старі не дивлюся.
– Ну тоді в нас є Джуліана Аль Капаоне. Випадково залишалася на наволоці з часів сухого закону, – кажу і простягаю пів літра коньяку, щоб підвищити відсоток комунікативних властивостей.
– Ну... цю знаю.
Ще б пак не знала! Чим тут узагалі ще займатися можна, як не налаштовувати коньячно-комунікативні зв’язки. Отже, комунікація налагоджена. Тепер наступний етап – діалог, збір і обробка масивів інформації.
– Я стоматолог.
– Та ну нахуй.
Ну й лексикон! А хоча... Що взяти з комірниці?
– Та щоб я з цього місця не зійшов! Правда. Присягаюся куховарською книгою Ганнібала Лектера!
– Із пацієнтами ви вчиняєте так же, як із матрацом? У стилі Ганнібала?
– Інсинуація! Це змова й підступи ворожої агентури! Я вже стомився повторювати, що не пройобував ваш матрац, щоб він згорів, блядь, з усіма стандартами НАТО! Але так, у підсумку з пацієнтами відбувається те саме, що і з матрацом. Робота в мене така, нервова. Тому я як начальник стоматологічного кабінету шукаю своє майно, частина котрого, можливо, «вижила» і була доставлена кудись сюди, на склади.
– А я тут до чого?
– Знаю, що це не Ваш профіль. Ваш – матрац і все, що з ним протиприродне трапляється, але... Можливо, Ви знаєте хлопця, який знає хлопця, котрий може щось знати? Бо і матрац, і стомат-машинерія – це майно. Майно, котре десь зберігають.
– Е-е-е... Ні. Хлопця не знаю, але є одна сержантка-штабістка, яка, можливо, і знає потрібного Вам хлопця.
– Пані сержант? Її звати Раджи Капур Джимі-Джимі Ача-Ача?
– Майже вгадали... Галина Горбункова.
– Усього лише? І де ж шукати сержантку Галину Горбункову?
– Хуй його знає. Але ж це мобільний госпіталь. Знайдете хлопця, який знає хлопця, котрий багато знав. Коротше кажучи, знайдете.
– Дякую за співпрацю. Ви мені дуже допомогли.
Ху-у-ух. Шмат роботи виконав, бодай якусь інфу вивудив. Тепер шукаємо таємничу сержантку Галину Горбункову – володарку важливих свідчень, начерпаних у надрах штабу через хлопця, котрий знає хлопця, який... Блядь, ох уже мені ці стандарти НАТО.
Далі буде...
Позивний «Крава»
Київ, травень 2022 року
