Після поразки орків на полях Київської битви та їхньої ганебної втечі до Бацьки в білоруські хащі навесні 2022-го стало якось сумно. А ми ж тільки у смак увійшли, а ми ж лишень виробили тактику тотального чпоку. І що ми маємо? Роботи немає, виїздів на швидкій із сиренами та мигалками (ой, ну люблю я швидкість, та щоб яскравіше й гучніше!) – теж немає. Нудьга. Скучив я за інтесивно-напруженою роботою, згадую минулі часи.
– По конях, медицина! – командує старший групи. – Агов ти, в шоломі, а ну не шпиль мене своїм кулеметом у дупу, бо щойно від проктолога (так ми між собою називаємо нашого старшого начальника, особливо, коли він злий) вийшов. Сьогодні моїй бідолашній дупі й без тебе вистачить страждань. Так, працюємо за планом «Дельта».
– Що за «Дельта» така? Мені не доводили.
– «Зоряні війни» не дивився? Йопта. Імперія завдає удар у відповідь. Атакуємо клонів!
– А-а-а…
– Хуй на! Це ЗСУ! Погнали! Холера ясна!
Віу-віу-віу. Понеслись.
Нині ж мій взвод охорони – прихисток для всіх утомлених героїв, зморених від «масових убивств» уявного противника. Повернутися в патруль після крайнього відрядження було майже нереально. Та за великого бажання в цій екзистенційній реальності все можливо. До того ж я вже досвідчений, а наукам, як і що намутити, як і що не проїбати (це залежить від тактичної обстановки), навчений і в цих питаннях практичного матеріалізму підкований достатньо. Тут мені все знайоме.
Але! Я знаю хлопця, який знає хлопця, котрий стежить за ротацією особового складу і володіє інформацією про всі вакансії. А інший хлопець знає хлопця, котрий точно знає, що іншому хлопцю вистачить пачки цигарок, аби кадрові питання вирішувалися швидко і ворогам назло. Хочеться мені, блядь, пригод на всю дупу, а не на малу її частину. Мені хочеться в зону бойових дій нашої дорогої Неньки, так би мовити, перейти на новий рівень буття.
Але поки я тут, в охороні-обороні, здійснення подвигу поки бачу лише в ілюзорно-примарній далечині. Пильную з колегами в патрулі.
– Стій! Ану колись, де Серьога?
– Стій! Де карта, Біллі, нам потрібна карта?
– Стій! То в тебе тарані немає?
– Стій! Де убивця? Де павук? Не боюсь павучих рук.
– Стій, красуне! Хочеш великого, але чистого кохання? Приходь увечері на «Вашингтон».
Ось так і триває моя служба. Тил – він і є тил. Утім, продовжимо.
– Стій! Василю Івановичу (це наш рентгенолог), давно хотів тебе пристрелити.
– Так і знав, що це ти, Костянтине Івановичу, стоматологічний злидню.
– А ось скажи-но, рентгенологу радіоактивний, ти вже всіх пацієнтів просвітив променями свого жорсткого випромінювання, випущеними з дупи?
– Промені з дупи для тебе бережу. Для інших у мене є більш достойний апарат.
Не дивуйтеся надміру дупних тем. Ноги й дупи у війську – фетиш. Як і способи їхньої гігієни. Бо якщо зітреш ноги чи немиту сраку, то все, не боєць.
– А моє стоматологічне майно того, покинуло грішну землю, – сумно відповідаю. – Ех.
– Тобто? Я ось свій рентген-принтер знайшов на місцевому складі. Наші водили притягнули із смт N. Ти, Рембо-самозванець, хоча б для початку пошукав свою техніку.
Дзинь. У мозку заблищав промінчик надії. Може, не все майно «загинуло» під час ракетного удару?
Давним-давно, далекий-предалекий склад майна в смт N був розйобаний тупими імперськими орками, як у 90-их роках промовляв гугнявий голос із відеокасет з ознаками жорсткого гаймориту, хоч насправді «диктор» чіпляв на ніс прищепку. Але відважна жменька стоматологів уперто чинила спротив думці про те, що їхнє цінне майно кануло в Лету, і плекають бодай невелику надію знайти його. Отже, примарна перспектива відшукати його спонукало мою свідомість напружити всю цю гоп-контор і таки натрапити на мій скарб.
Однак! Як знайти ці залишки майна, що теоретично вже «загинуло», а практично, може, ще «дихає» (нехай і на ладан, та все ж) і чекає на свій час на одному зі складів? У лабіринтах гір волонтерки й іншого лайна-майна під стелю й вище, під пильною охороною, у царстві завгоспів, зампотилів, обліковців і матеріально відповідальних осіб. Майно чекає на мене, як на лицаря-визволителя, щоб вирвав його із чіпких лап і витягнув на світ Божий.
Із чого почати? Я вже маю деякий досвід служби в ЗСУ, тому починаю суто за класикою, з низів. А саме з ти двох лютих відповідальних дівиць, яким насправді немає чого робити і вони вдають із себе бозна-кого, знаю я такий типаж, проходив. Це ті самі, котрі два тижні витончено їбали мій слабкий мозок щодо матрацу, який я насправді не проїбав, а лише… Ну це зовсім інша історія.
Вмикаю в головному мозку функцію «пошук і виявлення». Так, трохи зусиль і одну з них мені вдалося запеленгувати. Тепер комунікація.
– Вітаю, володарко подушок! Я Костянтин Іванович, Крава.
– Знаю, знаю вас. Той самий із матрацом.
– Ні! Я його не пройобував. Наклеп! А Вас як звати? Якось і не запитав.
– Вероніка. Вероніка Аль-Хамідаві.
– А-а-а… Як це я відразу не здогадався. Типове для ЗСУ прізвище.
– Звичайне.
– Звісно. У нас у сусідньому взводі є Брунгільда Естергазі. В неї теж проблема з матрацом.
У відповідь – круглі очі й кліпання очима. Типу, це ще хто? Немає такої!
– Ясна річ, немає. Така лише у фільмі «Звільнення у місто» 1949 року, із Джином Келлі та Френком Синатрою в головних ролях.
– Ха, я про Спайдермена фільми люблю. Такі старі не дивлюся.
– Ну тоді в нас є Джуліана Аль Капаоне. Випадково залишалася на наволоці з часів сухого закону, – кажу і простягаю пів літра коньяку, щоб підвищити відсоток комунікативних властивостей.
– Ну… цю знаю.
Ще б пак не знала! Чим тут узагалі ще займатися можна, як не налаштовувати коньячно-комунікативні зв’язки. Отже, комунікація налагоджена. Тепер наступний етап – діалог, збір і обробка масивів інформації.
– Я стоматолог.
– Та ну нахуй.
Ну й лексикон! А хоча… Що взяти з комірниці?
– Та щоб я з цього місця не зійшов! Правда. Присягаюся куховарською книгою Ганнібала Лектера!
– Із пацієнтами ви вчиняєте так же, як із матрацом? У стилі Ганнібала?
– Інсинуація! Це змова й підступи ворожої агентури! Я вже стомився повторювати, що не пройобував ваш матрац, щоб він згорів, блядь, з усіма стандартами НАТО! Але так, у підсумку з пацієнтами відбувається те саме, що і з матрацом. Робота в мене така, нервова. Тому я як начальник стоматологічного кабінету шукаю своє майно, частина котрого, можливо, «вижила» і була доставлена кудись сюди, на склади.
– А я тут до чого?
– Знаю, що це не Ваш профіль. Ваш – матрац і все, що з ним протиприродне трапляється, але… Можливо, Ви знаєте хлопця, який знає хлопця, котрий може щось знати? Бо і матрац, і стомат-машинерія – це майно. Майно, котре десь зберігають.
– Е-е-е… Ні. Хлопця не знаю, але є одна сержантка-штабістка, яка, можливо, і знає потрібного Вам хлопця.
– Пані сержант? Її звати Раджи Капур Джимі-Джимі Ача-Ача?
– Майже вгадали… Галина Горбункова.
– Усього лише? І де ж шукати сержантку Галину Горбункову?
– Хуй його знає. Але ж це мобільний госпіталь. Знайдете хлопця, який знає хлопця, котрий багато знав. Коротше кажучи, знайдете.
– Дякую за співпрацю. Ви мені дуже допомогли.
Ху-у-ух. Шмат роботи виконав, бодай якусь інфу вивудив. Тепер шукаємо таємничу сержантку Галину Горбункову – володарку важливих свідчень, начерпаних у надрах штабу через хлопця, котрий знає хлопця, який… Блядь, ох уже мені ці стандарти НАТО.
Далі буде…
Позивний «Крава»
Київ, травень 2022 року
Подякуй автору!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати автору гривнею.
