«Я хочу це все забути. Я хочу це ніколи не забувати»

Є книги, які варто читати. Є книги, які неможливо читати. Є книги, від яких дух перехоплює. Є книги, які хочеш швидше закрити. Зараз ці характеристики про одну — «Позивний для Йова» Олександра Михеда.

За оформленням, описом та змістом «Позивний для Йова» — книга класична. Про війну. Про те, що ми переживаємо з вами щодня.

Однак за відчуттями — то не книга. Суцільний згусток болю. Рана, яку ніколи не можна залікувати. Уявіть — ви сильно порізали руку — біжить кров, вам пече, ви кличете на допомогу, хочете зупинити кров, але не виходить. І так ви ходите з цією вічнорозбитою рукою все життя.

Оце і є книга Михеда — рана, яку видно, але з якою нічого не зробиш. Можна лише пристосуватися та навчитися жити по-новому.

Це текст про відчуття. Про кожного з нас. Про тих, хто вижив, назавжди лишився на полі бою, або навіки заснув у своїй квартирі.

«Мертві більше не страждають. Живі більше не відчувають».

Книгу можна ковтнути за кілька днів, а можна читати розділами. І краще з келихом червоного на кухні. Уявіть, що до вас прийшов друг і ви говорите про наболіле. Про те, що не наважуєтеся сказати на вулиці, про те, що болить вам. Ця книга і є той друг. Друг, у якому ви побачите себе.

Олександр Михед почав писати «Позивний...» у перший день повномасштабного вторгнення. Це його друга книга з лютого 2022.

«Урок цієї війни: готуйся до найгіршого, але росіяни вчинять іще страшніше».

«Росіяни вбивали українців на вулицях, що й дотепер називалися іменами російських класичних поетів — Лєрмонтова і Пушкінській».

Нічого про те, що є в книзі ми не напишемо. Натомість розкажемо, чим може стати опус для вас особисто.

Підтримкою. Усі хто читає, розуміє, як важко зараз кожному. І що це війна кожного з нас. І всі втомилися та потребують підтримки. Це нормально. Почитайте. Видихніть. А потім знову зберіться.

«Бути корисним на війні — часто це просто вміти позвонити навмання до малознайомої людини і попросити про допомогу, про яку мало хто задумувався».

Мотивацією. Це для тих, хто вже звик жити під час війни й почав сприймати жахливі події буденно. Текст допоможе згадати, що наш світ нині — це не норма. Допоможе наново усвідомити — треба щось робити.

«Крім звичного інструктажу він каже слова, які потім згадуватиму на кожному чергуванні: "За Україну не треба вмирати, за неї треба жити і вбивати"».

«Але правдива формула успіху ЗСУ звучить так, що не уявляю, як можна перекласти іншими мовами світу: "В'їбали і з'їбалися"».

Терапією. Чи є в Україні людина, яку за час Великої війни хоч раз не мучило почуття провини: за те, що в безпеці, що будинок уцілів, що не в лавах ЗСУ, за те, що... Читаючи, ви зрозумієте, що не одні.

«Відчуваю провину перед Збройними Силами України, добровольцями, волонтерами і всіма, хто тримав наше небо вісім років війни з росією. Я відчуваю провину, що робив замало».

Читаючи, ви будете відчувати злість, злість, більше злості.

«Березень, Буча, Київська область»

«23-річну Катерину Єршову російські військовослужбовці хапають на вулиці. Її катують, ґвалтують і стріляють у потилицю. Коли тіло дівчини ексгумують з братської могили, виявляють численні порізи, вогнепальне поранення ноги, випалені м'які тканини до кісток на руках, вирвані нігті. В Бучу дівчина з матір'ю і вітчимом переїхала з окупованих територій 2014 року».

Читаючи, ви нарешті усвідомите, що так мало робили для перемоги у 2014, 2015, 2016, 2017, 2018, 2019, 2020, 2021. І, скоріше за все, це допоможе акумулювати власні сили нині.

Читаючи, ви зрозумієте, чому нині живі та маєте дах над головою. І яку ціну заплатили за це інші.

«Коли пишу ці рядки, триває оборона Соледара. Двоє наших із Оленкою знайомих опиняються під Бахмутом. Один із них присилає перелік прохань та необхідних засобів для виживання. Наступного ж ранку додає, що за перший день вони втратили шістьох бійців».

Ця книга має бути в бібліотеці кожного. Щоб не забувати через роки та століття. Щоб бути завжди впевненим, що наша русофобія ніколи не буде достатньою.

«Я боюсь назавжди застрягнути в 24-му лютого. Хочу зрушити з місця. І наївно вірю, що зможу, якщо поставлю крапку в цій книжці».

«Я хочу це все забути».

«Я хочу цього ніколи не забувати».

Цитати із книги Олександра Михеда «Позивний для Йова».

Фото — Станіслава Пантелея.