13 травня 1933 рік. Харків. У Будинку «Слово» на вулиці Барачній, який побудували для письменників, у квартирі номер 9 за столом зібралися українські літератори. Їх запросив у гості Микола Хвильовий. Спочатку говорили, пили, грали на банджо. А потім Хвильовий запропонував зачитати уривок з нового твору. Вийшов до кабінету та... застрелився. На столі знайшли дві записки. Одну він адресував пасербиці, а іншу — совєтському союзу. Щоправда останню оприлюднили лише у 90-х роках.
Самогубство Хвильового
Вранці 13 травня 1933 року пасербиця Хвильового Любов Уманцева пішла на уроки до музичної школи. Опісля, о дев'ятій ранку до квартири №9 прийшли Микола Куліш та Олесь Досвітній.
Це були найближчі друзі Миколи Хвильового. Їхнього сусіда письменника Михайла Ялового напередодні забрав "чорний воронок". Письменники були схвильовані.
Дружина Хвильового Юлія Уманцева закип'ятила воду на примусі, розставила горнятка, склянки для горілки й тарілки та вибачилася, що не має цукру.
Під час застілля Микола бере в руки двострунне банджо, яке змайстрував із дерев’яного держака й кухонного сита. Бренькаючи на струнах, він наспівує:
Хоть убей, следа не видно; Сбились мы. Что делать нам! В поле бес нас водит, видно, Да кружит по сторонам.
В останні тижні Микола постійно бурмоче ці рядки собі під носа.
Микола безперестанку пахкає цигаркою, метушиться коло столу й раз по раз підхоплюється, наливає чарку за чаркою і заспокоює друзів, що все буде добре. Потім знову мимрить рядки пушкінського вірша. У кімнаті гамірно.
Пес Хвильового Пом, що лежав коло шафи з книжками гавкає. Микола підбігає до нього і тріпає за вуха. «Ех, Пом, і ти тут?». Пес скавчить, стрибає на задні лапи й передніми обхоплює господаря. Микола гладить Пома по голові та говорить: «Ну, годі. Поїдем, поїдем!». Товариство сміється. Микола бентежиться. «Це так завжди перед полюванням», – пояснює він.
Микола вже довго п’є. Його друзі знають, що перш ніж сісти писати, він спорожняє склянку горілки. В останні місяці він іще наполегливіше прикладається до пляшки.
«Він взагалі любив випити, – згадуватиме Іван Сенченко. – З друзями, щоб було весело, людно, з гомоном, з піснями. Але випивав від нагоди до нагоди, від іменин до хрестин. То колись. А тепер: була нагода випити в громаді — пив у громаді, не було такої нагоди — випивав сам і все розстібав комір сорочки, немов йому душно було. Бачили, як він п’яний спав на території Шатилівської лікарні під парканом. Насувалася зима з 1932 на 1933 рік. Вулиці міста заполонили постаті охлялих, голодних людей, які тинялися від будинку до будинку, рилися в смітниках, сідали відпочити під парканами, і більшість їх там і знаходили вічний відпочинок. Хвильовий посірів, став маленький, поводився, як загнаний звірок».
Навесні 1933 року актор Йосип Гірняк бачив, як Микола борикається з робітником на сходах до пиварні. Коли Йосип підійшов до них, Микола впав на коліна і цілував його в руки.
Микола напередодні повернувся з поїздки по селах і бачив спричинене голодом спустошення. Тепер він п’є. Йосип веде його додому.
А коли Микола та Іван Дніпровський ідуть у місто – Микола хоче випити пива й поголитися – Іван каже йому, що він «мажорний алкоголік». Микола бере Івана за ліву руку й тягне її до себе. Іван перекладає книжки в праву руку, і Микола притискає її до бравнінґа у задній кишені штанів.
Це втретє Микола так робить, і Іван знає, що це значить.
«Це добре, – каже він. – Але коли ти вирішиш покласти всьому край і обереш день, збери своїх друзів, випий щось, роззирнися довкола, попрощайся і вийди в іншу кімнату».
Об одинадцятій, коли друзі їдять, п’ють і розмовляють уже дві години, Микола заявляє, що прочитає свій новий твір, яким покаже, що нарешті сплатив данину лінії партії.
Він іде до свого кабінету, зачиняє двері, сідає за стіл. Постріл підхоплює письменників на ноги.
«Миколо, ти що, здурів?» – гукає один із присутніх.
Кинувшись до кабінету, вони застають Миколу за столом. Його права рука звисає додолу. Голова дрижить і з правої скроні струменіє цівка крові. Бравнінґ лежить на підлозі.
«Лікаря! Лікаря!» – скрикує Юлія.
Хтось кидається до телефону. Однак той не працює.
Куліш біжить до своєї квартири. «Хвильовий застрелився!» – гукає він дружині. Куліш викликає лікаря та посилає дружину по жінку Володимира Ґжицького, медсестру, щоб вона зробила Миколі ін’єкцію.
Стимуляція серця не дає ефекту. Коли приїжджає лікар, Хвильовий уже холоне.
Миколина пасербиця Люба повертається з лекцій у музичній школі. Люди шмигають сходами. Григорій Епік та його дружина Віра тягнуть до своєї квартири й не пускають її додому. Люба нічого не розуміє. Тільки згодом хтось каже їй, що її вітчим застрелився.
Хтось телефонує до ЦК партії на вулиці Карла Лібкнехта, і невдовзі з’являються ґепеушники. Вони заходять до Миколиного кабінету й зачиняють двері. Прокурор Харківської області підполковник юстиції Михайло Брон на місце пригоди прибув прожогом.
Двадцять по другій прокурор починає допитувати Юлію Уманцеву. Полудні агенти фіксують смерть Хвильового як самогубство і складають акт. Коли вони виходять, то прихоплюють із собою всі папери з кабінету.
О 13 годині 40 хвилин прокурор уже підписав складений протокол з місця події.
Документи справи-формуляра показують, що над тілом вже мертвого Хвильового спалахнув конфлікт представників двох впливових відомств — прокуратури і ГПУ. Вони посварилися, як засвідчує протокол, що зберігся у справі, за вкрай важливі документи — посмертні записки М. Хвильового.
Згадують якісь матеріали Олександра Шумського та інших боротьбістів, з якими контактував М. Хвильовий. Та все це забрав Григорій Железногорський, на той момент прокурор у спецсправах ГПУ УСРР. Документи зникли. Відтак маємо копії двох посмертних записок М. Хвильового. Де оригінали і що в них насправді було — ніхто не знає. Ще одна таємниця Хвильового, пам’ять про якого таки намагалися стерти навіки. Справа-формуляр це підтверджує.
Миколині друзі готуються похорону
Троє жінок миють тіло, вбирають його в чисту білизну, білі шкарпетки, синю сатинову сорочку, жовту краватку і чорні штани. Причісують неслухняне чорне волосся й затулюють клаптем вати простріл скроні. Місце трохи нижче від вати почорніло від опалу. Куля застрягла в черепі, і на лівій скроні надулася ґуля.
Тим часом, поки інші ходять замовляти труну, небіжчика кладуть на стіл у кабінеті, складають за православним звичаєм долоні на грудях і фотографують. Увечері привозять труну, кладуть у неї покійного і знову фотографують, потім впускають до помешкання всіх охочих, і несуть почесну варту.
Тим часом будинок «Слово», жив своїм бурхливим життям. Виразну картину того, що діялося, дає спеціальне повідомлення за підписом начальника Секретно політичного відділу ГПУ УСРР Михайла Александровського «Про самогубство письменника Хвильового»:
«Максимальне збудження, що охопило майже все населення будинку «Слово», де жив Хвильовий, не переривалося упродовж цілої ночі з 13-го на 14-те травня. В квартирах, у дворі, в коридорах збирались групи письменників, продовжуючи обговорювати самогубство. Настрій пригнічений. Продовжують розцінювати самогубство як вияв “героїзму” […]».
Похорон та прощання
На другий день вранці в офіціозі КП(б)У "Комуністі" в правій колонці вгорі з'явився некролог приблизно на 50 рядків. «М. Г. Хвильовий», обведений в чорну рамку. Тут між іншим, писалося, що «Микола Хвильовий у своїх творах відбив героїку і романтику громадянської війни на Україні», але «заплутався в націоналістичних помилках і пішов із життя».
У цій же газеті повідомлялося про створення комісії похорону письменника.
14 травня об 11 годині ранку тіло небіжчика виставили в будинку літератури імені Василя Блакитного, де відбулася громадська панахида.
«Сьогодні робочий день, але ми о 12-ій годині дня кинули працю і подалися на Каплунівську вулицю до Будинку літератури ім. Василя Блакитного; звідси мав відбутися похорон.
Тільки вийшовши на вулицю, ми в той же час побачили, що біля вищезгаданого будинку вже зібралася велика громада людей. Були тут і молоді, і старі, хоч найбільше прийшло молоді, особливо — студентства, повбираного у вишиті українські сорочки. Чимало з них (дівчат) тримали в руках перші весняні квіти. А між тим, до похорону було ще якихось 2 години! (зі спогадів очевидців)».
Чекісти фіксували всі фази цього дійства. Зокрема, звернули увагу на таку деталь:
«На громадянській панахиді, де були присутніми багато представників учбових закладів, літературних і художніх кіл і у повному складі «Березіль», кидалася в очі тенденційна виставка творів Хвильового, серед яких не було жодного нарису за 1930–1933 рр».
Павло Тичина й Лесь Курбас вартують коло домовини. Для прощального слова партія обрала Івана Кириленка. Самогубство Хвильового, каже він, стало його останньою помилкою. Яким недоречним дисонансом пролунав його постріл саме тоді, коли під проводом партії будується соціялістичне суспільство, коли до творення соціялістичної культури, літератури, мистецтва стають мільйони ентузіястів, коли кожна година наближає до перемоги соціялізму в усьому світі.
Коли Кириленко виголошує свою промову з катедри, з якої часто виступав сам Хвильовий, у Курбаса стискаються щелепи, а в Тичини на довгому носі труситься пенсне.
Після панахиди, на якій виголосив промову Іван Кириленко, труну під звуки шопенівського жалібного маршу винесли на вулицю. Домовину поклали на вистелене живими квітами авто — і о 13-й годині похоронна процесія рушила на міське кладовище.
За домовиною йшли дружина, пасербиця, брат, який тільки що приїхав з рідного села, і силенна кількість людей, яка збільшувалась в міру наближення до могилок. Найцікавіше те, що ці люди прийшли не "по наказу" згори, як це часто бувало в совєтах підчас похоронів їхніх "вождів", а цілком стихійно. Тим більше, що кожний після такої процесії, ризикував бути заприміченим агентами ГПУ (яких скрізь аж кишіло), а звідси — всі подальші висновки...
«Найбільше збудження серед тих, хто зібрався в будинку імені Блакитного досягло на момент виносу тіла. На цей час біля будинку літератури зібралося до 2000 людей. Проте кількість проводжаючих мірою наближення до кладовища швидко ріділа і на кладовище прийшло не більше 500–600».
Певна річ, що сама кількість тих, хто прийшов попрощатися з М. Хвильовим, викликала підозри (чи не було це спеціально організовано?). Вже після похорону нарком освіти УСРР Володимир Затонський писав голові ГПУ УСРР Всеволоду Балицькому записку, в якій зазначав:
«З приводу телефонограми про організований вихід на похорон Хвильового сьогодні дізнався, що телефонували з будинку письменників (Будинок Блакитного). Чув (через двері із сусідньої кімнати) тов. Максимчук (чоловік однієї наркомосівської співробітниці). Завтра отримаєте його заяву».
У справі збереглася заява цього Максимчука:
«В день похорону Хвильового (14/V) я був у буд[инку] ім. Блакитного. Прибув туди о 10 год. 20 хв. Приблизно через 15 хв. почув, що з канцелярії буд[ин]ку якийсь молодий голос (чоловічій) нечистою руською мовою передавав телефонограми […]. Зміст телефонограми був приблизно такий: “Приходьте завтра з своєю організацією до буд. Блакитного о пів на дванадцяту на похорон Хвильового — письменника України”. Така телефонограма була передана приблизно 4–6 організаціям».
Студентам наказано не переривати навчання, а письменників попереджено, щоб вони уникали «демонстрування» на похороні. Попри це велелюдний гурт заполонює все довкола, і на вулицях спиняються трамваї, – так багато людей іде за труною. Будівники, що працюють на спорудах, які трапляються дорогою, кидають роботу й приєднуються до процесії. Біля медичного інституту студенти виходять з авдиторій і долучаються до ходи. Перевдягнені у цивільний одяг або міліцейську форму ґепеушники змішуються з натовпом.
Та повернімося до траурної процесії, що досягла цвинтаря з труною Хвильового. У згаданому спеціальному повідомленні за підписом начальника Секретно політичного відділу ГПУ УСРР Михайла Александровського констатувалося:
«Характерно відзначити поведінку групи ваплітянців і співчуваючих їм. Ці особи демонстративно не слухали промову Микитенка і відкрито злобствували з приводу некролога в пресі».
Тут доцільно нагадати, що Іван Микитенко у жахливій промові над труною М. Хвильового заявив, що останньому забракло «революційного гарту», що його волю послабили «рецидиви ідеалістичних помилок», що він зайшов у «глухий кут індивідуалізму», з якого вирішив знайти «вихід» у небуття. Проте з однією тезою Івана Микитенка слід беззастережно погодитися. Напевно не зовсім розуміючи (чи зовсім не розуміючи) двозначності власних слів, наприкінці промови він зауважив, що «в Радянському Союзі кожна здібна до творчої праці людина — на обліку, тим паче член партії». Що правда, то правда. І це переконливо доводить справа формулярного обліку Миколи Хвильового.
Деякі молоді письменники не по-чоловічому ридали. Усіх фіксували… Щира тризна дала привід енкаведистам кожного зі співчуваючих загиблому – заарештовувати.
Під час самого поховання Остап Вишня не втримався, а пообіцяв:
«Микольцю, ми за тебе помстимося!».
Микола Куліш погано переносить втрату свого друга. Повертаючись до будинку «Слово», Юрій Смолич і Юрій Яновський ідуть цвинтарем. Куліш лежить долілиць на могилі Хвильового й обіймає її. Він ущент п’яний. Смолич і Яновський підводять його і ведуть геть. Коли вони виходять на вулицю, Куліш виривається з їхніх обіймів і з піднятими руками кидається на дорогу. Він знає, що його заарештують. «Я здаюся!» – кричить він. Смоличеві та Яновському ледве вдається дотягнути його додому.
На могилі Хвильового немає нагробка – люди кажуть, що влада відмовила родині в дозволі поставити його – і могилу оточує частокіл, на якому вирізьблено його ім’я і дати народження та смерти. Частокіл швидко гниє, і могила заростає.
Книжки Хвильового заносяться до поліційного списку, а його ім’я стає синонімом «ворога народу». Письменникам телефонують з місцевого комітету партії: вони мають прийти і пояснити своє ставлення до самогубства Хвильового. Чи вони засуджують його вчинок, чи розуміють, що він зганьбив себе, відступивши від спільної справи?
Родина Хвильового
Репресії не торкнулися родини Миколи Хвильового — після його самогубства Юлія Уманцева з донькою Любою переїхали до Свердловська (нині – Єкатеринбург, РФ). 1959 року український журнал друкує ще один напад на її чоловіка. Юлія читає статтю і перерізує собі зап’ястки. В 1990 році Любов Уманцева відвідала Україну, але в родині не збереглися документи письменника.
Перша дружина Хвильового Катерина Гащенко вийшла заміж вдруге, продовжувала вчителювати; померла у 1967 році. Її другий чоловік удочерив рідну доньку Хвильового – Іраїду Дмитрівну Кривич. Вона прожила довге життя, пройшла війну, працювала вчителькою у селі Олександрівка Золочівського району Харківської області. Померла у 2013 році на 94 році життя.
Рідний онук Миколи Хвильового Віктор разом зі своєю родиною мешкає у Харкові. Більшу частину свого життя він пропрацював на ХТЗ, зараз на пенсії. Родина відвідує символічну могилу Хвильового, що знаходиться у Молодіжному парку.
Доля будинку «Слово»
Для письменників із будинку «Слово» смерть Хвильового стає початком кінця.
Після самогубства Хвильового репресії набрали обертів.
Навесні 1934-го розстріляють Олеся Досвітнього, Михайла Ялового, а разом і Миколу Куліша. Решта соратників Хвильового загубляться в Соловецьких таборах наприкінці 1937-го.
Коли розпочинається Друга світова війна, тільки шість із первісних шістдесят шести письменницьких родин далі живуть у будинку «Слово».
Під час написання матеріалу були використані роботи Юрія Шаповала, Володимира Куліша, розсекречені архіви КГБ щодо Хвильового.
Подякуй авторці!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати авторці гривнею.
