«Люксембург Люксембург» – фільм про «настоящих пацанів» з Лубен

Стрічка «Люксембург Люксембург» режисера Антоніо Лукіча лише за кілька днів прокату встигла зібрати чимало позитивних відгуків від критиків і звичайних глядачів. Особливу популярність вона має серед молоді. У чому ж секрет її успіху?

За сюжетом двоє братів-близнюків з Лубен Коля і Вася отримують дзвінок з Люксембургу і дізнаються, що їхній батько в реанімації. Вони не бачили тата 20 років, і тепер намагаються вирішити чи хочуть побачитися з ним востаннє.

Брати пам’ятають його, як серйозного кримінального авторитета, який міг вирішити будь-яку проблему і навіть зупинити потяг ногами. Але наскільки правдиві ці спогади та чи вдасться їм узагалі зустрітися з батьком – дізнаєтеся наприкінці фільму.

У вас може скластися враження, що це чергове роуд-муві, однак Лукіч не звик бути передбачуваним, тому просто довіртеся його таланту.

Головні герої хоч і близнюки, але обрали два полярно різні шляхи: Вася – поліціянт, який все робить за правилами, Коля – маршрутчик-барига, який називає себе «настоящим пацаном» і жаліється, що «в Лубнах запрєтного дуже мало».

Головні ролі виконали Аміл і Раміл Насірови з гурту «Курган і Agregat». Це їхня перша акторська робота, але направду складно уявити на їхньому місці когось іншого, настільки органічно вони вписалися в ці образи. На екрані хлопці розмовляють живим слобожанським суржиком, точно так само, як у реальному житті. За поясненням режисера, це важливий елемент історії, який говорить про бекґраунд людини.

Крім рідного суржика, картина по самі вуха напхана впізнаваними буденними ситуаціями. Наприклад, режисер проніс через 10 років спостереження, як бабуся розраховується в маршрутці цукерками, і нарешті втілив його на екрані.

І ще чимало сцен побудовано саме на спостереженні – поїздка у громадському транспорті, незграбність першого побачення, сімейні застілля. Лукіч майстерно працює з провінційністю, і кожен, хто виріс у невеликому містечку чи селі, впізнає у збірних образах своїх знайомих.

Особливої уваги заслуговують вставки з унікальною Лубенською філософією. Хоч звучить це місцями смішно, але повірте – пацанська філософія ще ніколи не була такою привабливою: «Кажуть, родітєлі отвєтствєнні за своїх дітей. А должні лі ми, діти, нести отвєтствєнность за своїх родітілєй? Я хз».

Важливу роль у фільмі відіграє музика. На початку ми чуємо Daddy Cool, як ілюстрацію спогадів про крутого батька. Пізніше під ранній «Океан Ельзи» хлопці їдуть туди, «де їх нема». Завершує стрічку боснійська балада, що символізує реквієм по батьку.

Режисер майстерно використовує деталі. Наприклад, на початку фільму з’являється листочок, який засушують для гербарію. Його ж ми бачимо і в кінці картини – як символ обережно спойлер. Так само пачка «Мальборо» спочатку демонструє найкрутішого батька, аби в кінці показати обережно спойлер.

Чи не кожна сцена викликає щирий сміх, який швидко змінюється на сум. Режисер романтизує повсякденність, змушуючи нас сидіти на емоційних гойдалках, адже життя в Україні – це примирення фантазії та реальності, й Антоніо влучно переносить цю просту істину на екран.

Відчутно, що історія побудована на особистих спогадах режисера. Так і є, адже Антоніо Лукіч народився під час війни в Югославії, яка за його словами наклала відбиток на всю його родину. Автор картини жив у реальності без батька, що зрештою вплинуло на його творчість. Лукіч присвятив фільм своєму татові й за допомогою героїв-близнюків утілив власне подвійне ставлення до нього.

Якщо перша стрічка Лукіча «Мої думки тихі» про сепарацію від батьків, то друга – про спробу їх прийняття. Ми не обираємо батька, тому маємо прийняти його таким, яким він є. У цьому і полягає пафос картини. «Люксембург Люксембург» – це вдала спроба просто розказати про складні речі.

Раніше ми писали, кордон між країнами, мораллю та релігіями: про що новий український фільм «Памфір».