Мій дім війна — страшна книга про Донецьк 2014-2015 років

Якби книга Насті Мельниченко вийшла до 24 лютого 2022 року — багато людей сприймали б її просто як літературу про ті події, що відбуваються десь далеко, але не ототожнювала б їх зі своїм життям. Тепер усі все розуміють. Тепер, після прочитання книги питання про те, що може Донбасом можна пожертвувати — відпадають самі собою.

Повість Настя Мельниченко написала до повномасштабки. Повідомлення про книгу авторка опублікувала перед першими вибухами в Україні.

«А потім трапилося 24 лютого 2022 року — дата, яку ми ніколи не забудемо. Я опублікувала радісний пост про завершення цієї книжки (через різницю часу у Києві було близько 4 чи 5 ранку, я ж знаходилася в Штатах), і певний час оновлювала сторінку, щоб побачити чи якісь ранні пташки почали реагувати на допис. Була тиша. А потім раптом вибух повідомлень з усієї України... а потім моє місто потрапляє в окупацію, будинок руйнує ракета, я евакуйовую дітей».

Письменниця зауважила у післямові, що задумала роман, коли дізналася історію 16-річного Стьопи Чубенка, закатованого і розстріляного росіянами на Донеччині у липні 2014-го за знайдену в його рюкзаку синьо-жовту стрічку.

Книга цінна тим, що в її основі інтерв'ю з підлітками та дорослими, які опинилися в окупованому Донецьку 2014 року.

Одразу зауважимо, що це підлітковий роман. Діти, які нещодавно переймалися типовими підлітковими проблемами та грали в Майнкрафт — тепер бачать на вулицях незнайомих озброєних людей. З пересторогою ставляться до оточуючих, спочатку думають — а потім говорять.

Вчаться ідентифікувати своїх.

Вражає опис першого вересня та школи у книзі. День знань через бойові дії та окупацію — переносять на жовтень. На святі все відбувається буденно і звично. Як багато років до цього — шкільна лінійка, стандартні привітання від директорки. Тільки наративи цих вітань інакші та прапор України більше не майорить над школою.

Головних героїв книги троє — Галя, Тимофій та Артем. Оповідь ведеться почергово від імені кожного з них. Вони познайомилися, коли грали в Майнкрафт. Але до війни жодного разу не бачилися. Артем найстарший. Йому 16. Галі та Тимофію по 13 років.

Зі знайомством у реальному часі — починається їх опір проти окупантів. Вони стежать за агресивною поведінкою бойовиків, чують про зникнення людей та розуміють, що наражають себе на небезпеку.

Усе починається з лавки. Галя та Тимофій бачать її пофарбовану у синьо-жовтий. Усі хто проходить повз — зупиняються, але не наближаються. Бойовики перефарбовують лавку назад, охороняють її, а потім вона знову і знову стає синьо-жовтою.

І навіть, коли з магазинів зникає синя та жовта фарба, тканини з українськими кольорами — лавка все одно стає синьо-жовтою. Поки її взагалі не зносять.

Це і є той перший символ стійкості та опору.

Кожен з описаних персонажів веде свою боротьбу: Артем малює, його мама розуміє чим займається син. Тимофій та Галя допомагають Артему — до цього процесу долучаються їхні батьки. І навіть офіціантка із кафе «Волошка», розуміючи, чому підлітки збираються майже кожного тижня "святкувати чиєсь день народження" — мовчить. У мовчанні її боротьба.

Підлітки, які й так переживають непростий період становлення особистості, тепер переживають і війну. Мають адаптуватися до нових умов. Зважаючи на небезпеку, яка всюди: ти можеш їхати в автобусі і бойовики за те, що вчасно не вийшов — змусять залишитися з ними. Ти можеш їхати на таксі до бабусі і твою машину почнуть обстрілювати, а в новинах скажуть, що у автівці були зловмисники. Ти можеш залишити у рюкзаці розпилювач з балончика фарби і вже ніколи не повернутися додому. Навіть, якщо ти дитина.

Загалом, зважаючи, що підлітки зазвичай емоційні, яскраві та імпульсивні — Галя, Артем і Тимофій — обережні, тихі та прислухаються до всього. Це помітно навіть по розповіді про однокласників.

«З однокласниками взагалі складно. Раніше ми зустрічалися, казали "Давай дружить" і дружили. Зараз перед "Давай дружить" ми мусили ретельно промацати ґрунт: на чиєму боці стоїть ця людина. Я боялася говорити про це в класі, тому спершу питала у мами: Мам, а що там Віта Котюшина? Вона за Україну чи за ДНР?»

«Мій дім — війна» — це історія про підлітків — наляканих, тих, чиє життя змінилося так, як ніхто не очікував, але при цьому вони не зупиняються. Спокійно та впевнено, хоч і переповнені страхом, вони продовжують боротися. Обережно шукають своїх — за піснями, фразами, розмовами.

Історія про 322 кольорові квадрати для муралу як ніяка інша ідеально показує як нас багато і які ми різні, але маємо спільну мету. На цьому б варто і завершити. Ще додати рекомендації — обов'язково почитати книгу школярам від 13 років, аби зрозуміти інших і усвідомити, що вони не одні зі своїми думками.

Особисто мені хотілося б, аби ця книга потрапила до рук ще до повномасштабного вторгнення. Десь у 20015-2016. Тоді я краще розуміла б схід України. Більше б думала про те, що там відбувається та намагалася допомагати людям, які поїхали звідти. Знала б про українські прапори на балконах, гімн України на пустій вулиці під баян та зображення воїнів УПА у дитячих телефонах.

«Сьогодні я прочитала історію про хлопчика, чия єдина іграшка, вивезена з України, зламалася. Він поклав її у коробку, на якій написав: "Коробочка для поламаних", сів туди сам і заплакав».