Іван Чендей відомий насамперед тим, що є автором сценарію до легендарного фільму 1960-х «Тіні забутих предків», хоча тоді імені Чендея в титрах не було, позаяк на той час він уже перебував в опалі.
Чендей брав участь у З’їзді письменників України в 1966 році, був страшенно тим натхнений; на той час він очолював Закарпатську Спілку письменників. Чендей зголосився на позаплановий виступ, під час якого заговорив про знищення дерев’яних церков і послався на Івана Дзюбу (на той час уже опального) та вимагав підтримати колегу. Чендея взяла в роботу рідна закарпатська спілка, його виключили з партії. І зокрема зняли його ім’я з титрів «Тіней забутих предків».
Саме він адаптував повість Михайла Коцюбинського, принаймні перший варіант сценарію писав він сам. Чендей на той момент був упорядником «Казок Верховини», він перфектно знав традиції і побут свого краю. Параджанов до роботи над сценарієм приєднався вже згодом. І от попри Шевченківську премію, попри десяток добрих книжок і непересічний вплив на літературу регіону, Іван Чендей відомий нині насампред як незгаданий в титрах співавтор сценарію до «Тіней забутих предків». Добре, що його в титри таки повернули, але варто таки місце Чендея в культпросторі розширити.
У цьому є дещо парадоксальне. Постать Івана Чендея нібито ніколи не залишалася поза увагою професійних читачів – його прозу вивчали науковці, популяризували бібліографи. Проте назвати її такою, що має вплив на сучасного читача, було б перебільшенням і то сильним перебільшенням. Аж твори Чендея, особливо його оповідання – не закритий бенкет для вузько спеціалізованих гурманів, вони якраз належать до міцної сюжетною прози, в котру легко закохуються самі різні за літературними смаками люди. Не розумію, чому так сталося. Натомість щойно вийшла книжка, яка спроможна такий порядок речей поміняти – найкращі з оповідань Івана Чендея перевидало видавництво, яке уміє залюблювати в ре-актуалізовані книжки.
Нова, свіженька книжка малої прози Івана Чендея «Птах у своєму гнізді» укладена на хронологією, тож відкриває нову збірку раннє оповідання «Чайки летять на схід». Свого часу саме це оповідання дало назву першій книжці Чендея в 1955 році і зробило йому славу тонкого психолога. Щемка, дещо алегорична історія, драматизм якої постає завдяки замовчуваннями, а ми з вами уже добре навчені: про насправді травматичні події написати можна тільки так – лакунами і витісненням і довгими тире в паузах.
Отже, двоє – батько та син. Батько відправляє малого на Ясенову (це гора Ясіня, невипадкова локація для прози Чендея). Дитина має передати хлопцям клуночок, як виявилося, з набоями, хлопці там на горі зимують, де отару вони з татом пасли, але дійти до них маля не встигає. Дитину затримують жандарми, слідом, глупої ночі, в кайданки потрапляє батько. Батька з сином ведуть на берег річки на самому сході сонця.
Будемо рибу ловити, – пояснює батько, – оці пани кинуть у воду гранату, а ми збиратимемо рибу. Жандарм зав’язує очі дитині шарфом. Гратимемося в піжмурки, – пояснює батько… «Сполохані пострілами чайки злетіли в небо».
Оповідання – менше сторінки, либонь, не більше трьохсот слів. Чи вам, бува, не згадалося зараз кіно Роберто Беніньї «Життя прекрасне», де батько спромігся зробити так, щоби його син сприймав виживання і загибель в концтаборі як переможну гру? Той самий флер трагікомічного є в обох цих творах.
Чайки з назви оповідання, сполохані пострілом, яким щойно застрелили дитину, летять на схід. Прозоре політичне послання: там на сході – Велика Україна, радянська наразі Україна, до возз’єднання з якої лине і єдність з якою виборює Закарпаття. 1955 рік, нагадаю.
Знаєте, мене не саме послання тут збентежило, а якраз посланець. Звідки над Ужем чайки?
(Орнітолог з мене іще прикріщий за краєзнавця, але я таки знайшла пояснення одного закарпатського фахівця з птахів, його слова зараз і перекажу).
То не чайка була, а мартин озерний, вони почали прилітати на зимівлю поблизу Ужу в середині ХХ століття, в 1970-х їх фіксували уже в самому Ужгороді. Кажуть, що доля птахів пов’язана з побудовою Земплінського Ширави, бо великі водойми дають мартинам доста риби. З часом мартини стали переселятися ближче до людей і міських сміттєзвалищ, мартин став городянином і швидко соціалізувався…
Ого! А метафора-от виходить глибша і не така однозначна, як те програмне прагнення линути на схід, яке відчитували сучасники в оповіданні майбутнього очільника регіональної філії СП. Ви ж бачите неоднозначність цього «чаїного» образу, правда?
Чендей вправний із символічним шаром оповіді, дуже вправний. Є в книжці оповідання, дуже щемке, «Дорога туди й назад». Головна героїня потребує допомоги і отримує підтримку зрештою, але не від того, від кого думала і не таку, яку потребувала.
Її скерували в місто до знайомої лікарки, але лікарка жінку воліла не впізнати, хвора повертається назад у село. Уже на початку оповідання героїня скаже, що добра людина – як той кусень хліба, нічого в цій репліці аж такого нема, шаблон, ідіома. А от далі треба побачити: все оповідання, кожен персонаж тут (окрім одного – мимовільного праведника) буде хотіти їсти, не встигатиме поїсти, не умітиме насолоджуватися їжею, запихати похапцем, давитися слиною і не відчуватиме голоду. Кожна дія і психологічних поворот буде вимірюватися їжею. І начебто твір про невдячність: колись та доросла жінка виростила чужу малу, а нині та негодна повернути борг. А от глянеш на той кусень хліба і тих виголоднілих героїв та твір уже не про це зовсім, не про невдячність, а про гостру нестачу розуміння потреб своїх та Іншого.
Чендея треба читати через символи – так його проза стає значно цікавішою.
І чайки линуть на схід до міста. Ясенева залишилася позаду, там, де лежать мертві хлоп’ята, там, де трагедія прикидається грою, і ті голодні мартини, зваблені сходом і злякані втратою, потрапляють на звалища великих міст.
У новій книжці виразно виокремлюється два блоки творів – перший розказує про втрату, коли ще сам не усвідомлюєш вагу і цінність втраченого; другий – про тугу, коли усвідомлюєш, що саме тобі тепер оплакувати до скону. Ці блоки дуже просто розрізнити «на око»: втрачатиме у Чендея завжди герой-дитина, оплакуватиме втрачене, без чого уже не вижити, герой-дорослий. Книжка складається через те меланхолійна і ностальгійна одночасно.
Коли жандарми рахують ті набої, що призведуть до вбивства родини, хлопчаку здається, що то вони видирають пір’я у сусідської курки.
Ще одне маля сприйме льодяні узори на вікні за тата, який обіцявся приїхати на Різдво, привезе їжі і теплого одягу. А от цей татусь таки прийшов додому: доненька цілую магію запустила – готувала вечерю і накривала на стіл на татуся, який покинув родину, і тато прийшов, але краще б ні.
А от підліток отримує свою першу ніч розділеного кохання, він мріятиме про неї як про оберіг; він заради того покинув військо, його люто покарають.
Малята Чендея прикликають справедливий і безпечний світ, яким він їм бачиться: скубані кури не можуть втекти і чемно ходять двором, льодяні квіти смачно пахнуть, тато прийшов додому вдома. Реальність відгукується по-своєму: злітають перелякані пострілом птахи, квіти морозяні на вікні по цій бік скла, татусь чинить зло, кохання вбиває. Недорослі – останні, хто тут іще вірить, що світ сотворений тими, які розуміють, що вони роблять.
Процитую щоденник письменника (пізнавальне видання той його «Щоденники», щиро раджу):
«Найстрашніше, що може в людині бути – нігілізм по відношенню до роду свого, до батьківської мови і землі».
Ну от, вголос назване те, що таки було втрачене, але назване вголос воно саме в щоденниках, а не в художній прозі. Хіба що один момент: відступництво у прозі Чендея – акт несвідомий, неусвідомлений і тому страх який травматичний.
Буквально: втрачене повертається тисячами відлунь і варіацій для героїв, але прямо втрату назвати вони ніколи годні не будуть. Грають і надалі в летальні піжмурки.
Є в його спадку одне оповідання кінця 1960-х, не з найкращих, але програмове. В новій книжці, його нема і це додатково свідчить про тонкий смак укладача. «Пілюлі з-за кордону».
Літня жінка в лікарні, чекає, поки до неї приїде син, котрий обіцяв їй чудесні ліки, але той – дорослий і обтяжений обов’язками перед своєю уже родиною і роботою – приїхати не встигає.
Значно більше відомий у нас за це оповідання твір – «Син приїхав» Григора Тютюника – відгукувався якраз на конфлікт, озвучений в «Пілюлях». Оповідання Тютюника спочатку навіть мало присвяту Чендеєві. Блудний син у Тютюника таки повернувся додому, тільки про це пошкодували всі – починаючи з тучних тільців, закладених на пошану того, хто розкаявся у зраді.
За кожним таким (не)поверненням у Чендея буде маячити постать того, кого принесуть в жертву, аби забувся розрив поколінь, аби стала мить бодай позірного примирення дорослих дітей і батьків, що тепер уже вони потребують опіки. Примирення в його світі – не попросити пробачення і отримати його, а синхронно забути, вмить і одночасно: зло, яке спричинив ти, і зло, яке спричинили тобі. Промовчати разом про щось болісне, аби теля було живе здорове.
От, гляньмо, «Син».
Дорослий чоловік транзитом опиняється в рідному селі. Він живе і працює далеко, у нього важка і складна робота. Мости будує. Він на часі майже забув, що там десь має живого тата. Старий Катрич чекає на Данила, пишається ним, хвалиться перед сусідами успіхами сина і його доброю родиною. Данило втомився, він засинає, чуючи дихання батька, прокидається, коли той готує сніданок, вони майже не говорять, лише слухають дихання один одного, Данило їде на вокзал – прощаються.
Неймовірний за напругою твір! Просто зразковий щодо нагнітання! Щось має статися. То тут буде репліка про хвороби старого, то там буде згадка про хворе серце сина. Валіза, зміст якої подумки перебирає син, щоби не знайти там того, що міг би залишити старому як подарунок. Старий, який ревізує комору, думаючи, чим міг би пригостити сина, аби той не подумав, що йому тут не раді. Купа деталей нанизуються на очікування біди. Напруга зростає. Це має бути трагедійна розв’язка. Хтось тут помре, мабуть, бо так виглядають хіба що останні зустрічі з тими, кого любимо, але не знаємо, як їх любити і після яких шкодуватиме до кінця свого життя про несказане ті, хто залишаються… Нічого не стається, саспенс був обманкою. З вікна потяга полетить з мосту(!) нерозкрита безвинна валіза.
Бо зрілість – це значить, відокремитися від батьків і жити своєю родиною, ставши уже своєю чергою батьком, від якого сепаруються, бо життя – це не трагедії зазвичай, а от такі тихі напружені непроговоренні драми. Діти і батьки Чендея в якомусь вічному колі неоплатності і невдячності. Мовчки оплакують втрату один одного.
Згадала уже «Дорогу туди й назад», де молода лікарка Аничка, місцянка в першій генерації, не згадала односельчанку, котра її виростила, тепер прийшла просити про допомогу. Молода лікарка – каблучка з розаліном, кульчики з рубіном, сині тіні (хто знає, той зрозуміє: знаки часу, знаки успішної соціальної інтеграції) – нагрубила пацієнтці. Аничка – не світове зло. Вона втомлена, вона не невдячна, вона заклопотана, як і всі ті невдячні дорослі діти в прозі Чендея, молода лікарка в обласній лікарні залита по очі власними проблемами. Майже всі герої мають прототипи. І Аничка теж, то є рідна сестра автора – Анна, вона була лікаркою, перша з їхнього села «докторка». Чендей страшне нею пишався і казав, що героїні, писані з неї – його альтер еґо. Аничка – персонаж, який не викликає співчуття, який впритул наближається до того, що мимоволі чинить зло. І з цим персонажем співвідносив себе автор, саме з цим. Цікавезно.
Автентичність. Саме це слово найчастіше звучить в розмовах про прозу Івана Чендея. Кожному його герою шукали і шукають прототип.
Він народився в Забережжі, у частині селища Дубового, де і відбувається дія його прози, чи не всієї його прози. Чендей з юності там не жив, час від часу навідувався, але все життя про ту місцину писав.
Гора Ясіня, та, яку він в книжці незмінно називатиме Ясенова. Він тій горі просто таки освічується. Дослідники, котрі приїздили на Верховину 1960-1980-х фіксували, як односельці Чендея розказували, в якому оповіданні він чию історію розказав, і що трішки покращив, а де загустив фарби.
Сам автор не підтверджував ті здогадки щодо чужих історій, які позичав, але й не спростовував. Ця верховинська Йокнапатофа Чендея – клаустрофобна: всі про всіх знають, тому ніхто нічого не про себе не розказує напряму. Кожна описана тут садиба – це міні фортеця, де за оборонну споруду править навіть старе дерево на подвір’ї. Кожен двір попід горою не ізольований, але автономний… І що робити, коли раптом тут тобі стає самотньо і ти потребуєш допомоги?
Я насправді щиро не розумію, чому проза Івана Чендея досі не відгукнулася в нас – українцях зразка 2020-х, які щось та й затямили уже про добровільну ізоляцію, про тотальну нестачу безпеки, про тугу за втраченою домівкою і про те, що просити про допомогу не значить її отримати. Нове видання його прози напрочуд вчасне: птах не повернувся навіть у своє гніздо, він його й не покидав ніколи. Може, щось в нашому сприйняті спадщини Івана Чендея мусить нарешті змінитися.
Подякуй автору!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати автору гривнею.
