«Піранезі» Сюзанни Кларк: фантастична подорож назовні та опис нервового зриву зсередини

«Піранезі» Сюзанни Кларк — красивезна, повільна, гіпнотична історія, при цьому страх яка психологічно напружена, а втім, у більшій частині книжки майже нічого, от просто нічого не відбувається.

Самотня людина тиняється порожнім будинком — все. Такий твір, здавалося, не має шансів стати популярним. Та роман написала нереально талановита авторка, текст доконано вишуканий, ще й книжка про повну ізоляцію вийшла в 2020-у і читали її в розпал пандемії. 

Оттак зійшлися всі зірки: за пару років «Піранезі» надійно залюбив у себе вибагливого читача. Тепер він є й українською.

Спочатку був Мінотавр і була Нарнія

Світ — дорівнює Будинок. Не існує іншого простору за Будинок. Будинок містить у себе весь Світ. Я не метафорами тут говорю, а дуже буквально. От стоїть гігантський будинок. Його верхні зали заповнення густими хмарами. Його нижні зали затоплені океаном. Треба знати примхи припливів, щоби вони не заскочили тебе в якісь із залів, куди прийшов вполювати риби на обід, назбирати мідій чи водоростей, зібрати прісну дощову воду, що стікає з верхніх залів. Не заблукати в Будинку дозволяють скульптури — кожне з приміщень прикрашають гігантські монументи: двох однакових нема. В цьому Будинку живе Піранезі. Давно, недавно, завжди. Піранезі дослідив дім на відстані трьох днів ходу і чотири кінця світу. Скажімо, до 192 Північно-західної зали можна дістатися за шість годин.

Нульова зала — тут починається відлік всіх частин Будинку, сюди потрапляють новоприбулі; вона прикрашена скульптурами мінотаврів — радше такі, що вшановують, ніж залякують. Біла зала, тут початок всього. В одній із прохідних залів є скульптура фавна, його одного разу Піранезі побачив уві сні: під ліхтарним стовпом той говорив до маленької дівчинки. Це містер Тумнус із «Лева, Білої відьми і шафи» К.Л. Льюїса. Повз його скульптуру треба пройти, коли поспішаєш відвідати своїх мертвих в особливій ритуальній залі.

Кларк називає серед джерел натхнення два твори, натяки на які розкидані по всьому «Піранезі». Їх два — головних (і кількадесят периферійних). Кларк розповідала, що пишучи Будинок, намагалася сформувати відчуття дежавю у читача: є простір, в якому ти нібито уже бував, хоча ти тут вперше, від цього стає незатишно і одночасно ностальгійно. Для цього потребувалося часто цитувати два дуже, от дуже відомі щодо теми альтернативних світів твори.

В оповіданні Х.Л. Борхеса «Дім Астеріона» розказують історію Мінотавра: чудовиська зачинили в лабіринті, щороку йому жертвували шістьох молодих людей, чекаючи, поки справдиться пророцтво і монстра переможе герой. Коротеньке оповідання — версія подій, які бачимо очима Мінотавра. Чудовисько розказує, що його дім і є його всесвіт, він не розуміє, чому люди бояться заходити до лабіринту, ті шестеро щороку приходять до нього, щоби він дарував їм спокій, такий же подарунок він очікує навзаєм.

У «Небожі чаклуна» К.Л. Льюїса у кабінеті дослідника-чаклуна Ентоні Каттерлі(!) пара цікавих малят отримують магічні перстні, що з ними подорожують між світами. Переходом між світами слугує ліс, в якому є ставки-двері, природні лабіринти, і головне: ті, хто там затримуються, втрачають пам’ять і особистість. Окрім Лісу-між-Світами, є ще помираючий світ, де приспали зло, а виглядає той простір нібито велика зала, наповнена самими скульптурами. В протистоянні зі злом з скульптурного простору, рятуючись від амнезійного простору, малята випадково започатковують Нарнію. Це сталося за тисячу років до того, як дівчинка зі сну Піранезі зустрінеться з фавном.

У романі Кларк є один дотепний момент, коли Піранезі відмовляється від звичного для нас календаря від Різдва Христова, бо не може згадати, що сталося дві з чимсь тисячі років тому. Від 2011-го до 2018 року його календар тепер пишеться на кшталт «від дня, коли до південно-західної зали прибули альбатроси» — до речі, нічим не гірше за мить зустрічі дівчинки з фавном чи за день народження Спасителя. Уявні світи — вони і є мірилами речей: існуючих — в тому, що вони існують, вигаданих — в тому, що вони вигадані. Епіграф з «Небожа чаклуна» в «Піранезі» сусідствує з цитатою з промови відомого містика для визнаного журналу метафізичних досліджень. І містик, і журнал вигадані, ясно.  Епіграф розказує про мага, що здійснює важливий експеримент і потребує для того живі об’єкти. Маги, який сповідують наукове пізнання. І потребують людських жертв…Часом деміурга від психопата на око так і не розрізниш.

Ну і який же вигляд матиме дитя, породжене не аж настільки очевидною комбінацією лабіринтів Мінотавра і Нарнії?

Дім, який побудував… хто?

Піранезі певен, що Будинок — єдиний простір, який існує, але це очевидно не так.

В Англії останньої третини ХХ століття сформувалася група науковців, що поділяли думку містиків про існування альтернативних вимірів. Ба більше: їхній харизматичний лідер переконував, що побував в одному з таких вимірів і може силою думки чи за допомоги ритуалів перенести туди іншу людину. Теологи, антропологи, фізики — чимало ученого люду спокусилися можливістю мандрувати вимірами. Хтось із групи фанатиків зрештою виходив майже неушкодженим (психічно) і повертався якщо не до пересічного, то бодай до некримінального життя; хтось потрапляй у буцегарню за звинуваченнями у викрадені людей; хтось зникав, підозрювали убивства і самогубства, але тіла так і не знаходили.

Погляди цих людей, їхня спільнота нині — в 2010-х — залишилася дотепним випадком із історії помилок наукового методу, про них інколи згадують, пишуть популярні статті, часом хтось пригадує, що був хлопчина, що досліджував роботу тих містиків-фізиків і планував писати біографію очільника групи. Зрештою, нині з тих диваків актуальним іменем у світських хроніках залишився лише один — шанований антрополог Кеттерлі(!). А термін давності у справах про зникнення людей ще не закінчився.

Такі події відбуваються в реальності, що ми її знаємо, в нашій буденній реальності кінця 2010-х. Піранезі ця реальність не знайома. Уже незнайома чи іще незнайома? В одній з перших сцен роману він опише нам скульптуру бджоляра: Піранезі знає, як виглядає вулик, він знає, що таке бджола і чим займається бджоляр. Хоча ні бджіл, ні вуликів в Будинку нема, бджолярів — і поготів. Зате в Будинку існують поняття, що позначають предмети, котрі в Будинку не існують. Піранезі створює каталоги і описи монументів,  він знає саме предмети і правильно їх називає. Очевидно, що наш вимір — це минуле людини, яку тепер звуть Піранезі. Забув він своє минуле випадково чи зумисно — одна з інтриг роману.

(А от якби вам на вибір: забути про травматичну подію з минулого чи те, як виглядає бджолиний вулик? Що б ви обрали? Так отож.)

Сімнадцять героїв, з який живих – четверо

Він не зветься Піранезі, це ясно. Піранезі його назвав Однодумець. Джованні Баттіста Піранезі — італійський художник XVІІІ століття, він відомий насамперед серією гравюр  в’язниць: сходи, стелі, замкнені простори. Однодумець каже Піранезі: його тезка майстерно малював лабіринти, такі-от, як цей Будинок. Однодумець показово переплутав поняття «лабіринт» і «в’язниця». Хлопчина поки що сарказму Однодумця не вловлює. Серія гравюр Піранезі називається «Уявні буцегарні». В лабіринтах легко загубитися, тим там сам на сам з порожнечею. Але перебуваючи в ізоляції у в’язниці, ти навпаки весь час знаходишся під наглядом, ти ізольований, але не залишений. Лабіринт і в’язниця — феномени, схожі за змістом, але протилежні за сенсом. Лабіринтом чи в’язницею є Будинок? Будинок піклується про Піранезі. Так же про нього піклується Однодумець… Хтось, хто нами опікується не обов’язково є нашим другом, можливо, він — наш тюремник, робота в нього така, забезпечити нам існування, щоби подовжити страждання.

У Будинку є шістнадцять людей, їхній реєстр Піранезі оприлюднить в одному із перших розділів.

Піранезі. Тринадцять кістяків (не всі при тому померли природно, скажімо, Прихована людина забилася в куток між скульптурами, охопила себе руками і там сконала — від голоду чи від жаху; є й масове поховання, є кістяки, з яких успіли зробити ужиток культу мертвих; Піранезі про всі кістяки дбає і один із них, юну жінку, вважає призначеною йому Будинком дружиною, що нагла померла).

Однодумець. Ми швидше за Піранезі розуміємо, що Однодумець в Будинку не живе, він приходить на годину раз на тиждень, бо боїться, що дім йому зашкодить. Однодумець добре вдягнений, Піранезі носить саме лахміття і не має шкарпеток і взуття, Однодумець ситий і, буває, пригощає Піранезі різдвяним пирогом. Вони з Піранезі належать до однієї раси, Однодумець має оливкову шкіру, а Піранезі – густу гриву дредів, але Піранезі уже не знає, що таке раса.

Шістнадцята людина — це ви, каже Піранезі, ви — той, хто читає цей щоденник, шістнадцятий в Будинку — це читач. Втім, в Будинку таки матеріалізується істота, яку Піранезі буде називати Шістнадцятим, вона вистежуватиме Піранезі. Уважний читач прийшов, либонь. Однодумець застерігає Піранезі від новоприбулого, каже, Шістнадцятий здатен зруйнувати Будинок. У певний момент Шістнадцята особа нагадає Піранезі одну зі скульптур: андрогінна істота стрімко просувається вперед, підсвічуючи собі дорогу смолоскипом… Не кожен, знаєте, хто кличе за собою, відає, куди слід йти саме тобі.

А читач у цьому просторі, і правда, всесильний, бо ми хоч і повільно, але трішки раніше за бідаку Піранезі розуміємо, що то за Будинок і що в ньому відбувається, ми бодай здогадуємося, що Однодумцю довіряти не слід. Ні, ми не розумніші за Піранезі, ми більш навчені не вірити людям, тим більше схожих на нас своїми недоліками.

Всіх по парі, ковчег пливе

У предметних покажчиках щоденників Піранезі є кількадесять імен, котрі юнаку уже нічого не говорять. Серед них одним із перших буде згадано Р.Д. Ленга. Психіатр-«ілюзіоніст» Ленг вивчав розщеплення особистості, «Розколоте Я» — його резонансна робота (а не досліди з використанням ЛСД, як пишуть у лінивих примітках до українського видання). Ім’я Ленга в романі — такий жирний натяк, що весь цей дурдом може відбуватися у розколотій свідомості одного з героїв (чи читача). Наприкінці роману бачимо Піранезі, котрий намагається примирити в одному своєму тілі дві свідомості: він не той, хто потрапив у Будинок, він не той, хто виживав у Будинку, він має скласти нову особистість із уламків цих двох попередніх. Інтегруватися. Але й протягом роману юнак розколюється і розпадається на кілька Я просто у нас на очах. В світі, де катма живих, у нього забагато, знаєте, двійників.

Піранезі й Однодумець. Піранезі й Шістнадцять. Піранезі і Пророк. Піранезі і Соренсон… А припустіть, що весь час в романі таки існує лише одна людина, яка відщеплює від себе чергову субособистість, що перед нами не фантазія про інші виміри, а болісний звіт про божевілля.

«Я перебував у будинку з багатьма кімнатами, будинком прокочується море, й іноді воно накривало мене, та я завжди рятувався». Так Піронезі описував своє перебування в Будинку і один із слухачів підмітив: це схоже на опис нервового зриву зсередини. Здається, це і є опис нервового зриву. І той, кого «порвало», єдиний в романі — беззаперечно щасливий персонаж.

Сюзанна Кларк слабує на якусь загадкову хворобу. Щойно вийшов її перший зірковий роман, вона більше року мала презентації і турне, аж одного дня, знесилена, втратила свідомість. Коли опритомніла, її стан став погіршуватися, вона слабшала, мала тривожні напади, люті мігрені. Її не змогли діагностувати і досі. Більше десяти років вона майже не виходила з дому, не мала сил довго концентруватися і підтримувати контакт із іншими людьми. Коли її стан трішки покращився, вона написала «Піранезі». Це, зокрема, й історія її хвороби.

Двоє живих в одному захопленому океаном будинку. Вони не друзі, вони не вороги. Вони живуть в одному Будинку, але красу і доцільність його бачить лише Піранезі. Однодумець Будинку боїться і мало що про нього знає. Щотижня Піранезі розказує про нові зали і нові мандри, Однодумець шукає правильного місця, де він може провести ритуал і отримати у такий спосіб доступ до абсолютного знання. Піранезі йому допомагає в пошуках. Однодумець використовує будинок, аби дістатися Знання і Слави. Піранезі використовує будинок, аби не померти з голоду. Однодумця ми зневажаємося, Піранезі жаліємо. Чим одне споживання краще за інше, Будинок його зна.

Але при тому Піранезі живе в жахливій, от просто таки жахаючій невинності. В цьому краса його історії — в абсолютній вірі. В одній зі сцен його накриває приливом, але він рятується в долоні однієї зі скульптур. Буквально: під рукою твоєю, Господи. Тому Піранезі — абсолютна щаслива людина, настільки, що нам складно уявити, як може бути щасливим такий самотній чоловік. Все тому, що в домі все має сенс. От залетіли зграйкою пташки, посиліли на одній скульптурі, на іншій, полетіли. Піранезі дослідив їх маршрут, розшифрував символи і отримав повідомлення: треба запастися харчами і так пережив три дні повені. Будинок у милості своєї так говорить до юнака. Віра в надприродне наділяє  існування юнака смислом. Всі інші в романі точно знають, чому і де існує Будинок, Піронезі в Будинок просто вірить і дякує йому.

Ну чи він, Піранезі божевільний, як березневий заєць.

У самому кінці роману він знайомиться з людиною, що до нього жила в Будинку. Той —таки безумець.

Але по всьому це красиве божевілля.