Дмитро Шандра. Щільночорний. Київ: Видавництво Руслана Халікова, 2024. 230 с.
Ганна Улюра
Головний колір поезій про пережиті на війні екстреми: у Георга Тракля – зелений і коричневий, Целяна – білий і сіро-сріблястий, у Ґотфріда Бенна домінує жовтий, у Брехта – червоний. Змішати всі ті поетичні кольори війни — буде чорний. У віршах і фрагментах Дмитра Шандра відгукуються образи й прийоми поетів, яких я тут назвала і мова яких у нас асоціюються з письмом війни. Книжка Дмитра Шандра називається «Щільночорний». А чорний — то ж не про відсутність кольору, а про відсутність світла. І тут варто помітити, що найчастіше у своїх віршах (і прозі, яка зрештою так само є віршами) світ Дмитра Шандра захлинається не чорнотою, а прозорістю.
Дмитру Шандра трішки за сорок. Він з Черкащини. Розказував був у інтерв’ю, що є двоюрідним правнуком Тараса Шевченка і навіть має про це офіційну довідку. За освітою Шандра — філософ, закінчував Могилянку.
Киянам, які знаються на інтелектуальному нонфікшні, добре відоме плекане дітище Шандра — книгарня «Архе», спочатку онлайн простір, а згодом і офлайн. З лютого 2022 року «Архе» не працює, а її власник — бойовий медик 12 бригади «Азов».
До перших роковин повномасштабної війни вийшла збірка, сформована за всеукраїнським конкурсом оповідань — «Моя історія війни». Навряд її аж так помітили. У тій книжці, що цілком відповідає очікуванням від неї, дуже вирізнявся текст Шандра, з якого стартувала «Історія війни» (https://mywarstory.in.ua/dmytro-shandra.html).
В тому фрагменті доста відсторонено, на рівні наукового спостереження описані суто чуттєві досвіди, які можна пережити лише безпосередньо тілом — через слух, зір, дотик, абощо. І пережити лише на фронті. Скажімо, як пахне смолою, коли вибухи ламають і палять сосни, як свист снаряда навіть здається смішним, від нього по шкірі іде щось схоже на лоскіт, поки відразу за ним не лунають крики поранених, що повна темрява має фіолетовий відблиск і пахне металом. Шкірою, максимально буквально відчути фронт, і не просто фронт, а оцю конкретну ділянку — гай у Мощуні під Києвом.
А знаєте, що в цьому тексті чіпляє найсильніше? Досвід тіла описаний від третьої особи: «Він хотів би розказати, як…». Скидається на те, що Я, яке пережило все безпосередньо, не може це оформити в слова, хоча й мусить. Далі автор микатиметься: то писатиме від Я, то писатиме від Ми, то повертатиметься до Він. Аж так, що Я, Він, Ми почнуть звучати в одному речення, створюючи люту какофонію. У фрагменті з «Моєї історії війни» не можна тицьнути кудись пальцем і там буде стояти той, хто до нас говорить. І це круто звучить, і це люто звучить.
Досвід, пережитий на війні всім тілом (оцим дуже конкретним «корпус», а не абстрактним «сома»), не можна оформити в слова, бо мова належить тому, хто говорить, а тіло йому уже не належить. Тіло на війні — артефакт. Щось що в природних умовах уже не живе і не функціонує. Таке головне послання цього фрагменту. І це повідомлення стало центральним і таким, що утворює систему і в збірнику «Щільночорний». Збірка складається з регулярної поезії та верлібрів, але найбільше тут фрагментів (жанр, природно поширений в ветеранській прозі у нас, Валерій Пузік в ньому працює останні два роки, наприклад). Тут уже автор пише від Я, він визначився, хто до нас говорить і де той, хто говорить, перебуває в мить, коли до нас говорить. Найбільший фрагмент сягає ледь трьох сотен світ, його можна прочитати на 3-4 вдохи. Повідомлення від того стало концентрованим, а те гармонійне Я, яке прийшло на зміну какофонії Я-Ми-Він зробило повідомлення страшним. Ну бо то не людина розказує свою історію, подолавши лють. То людина досліджує себе як артефакт, вивчає себе, як щось в неприродних умовах, що не живе і не функціонує так, як мусило б.
Якщо я дещо складно про це говорю, прошу мене вибачити. Напевно, розмова про цю книжку і має бути складною. Книжка бо сама дуже непроста. От дуже-дуже-дуже непроста: «Естетизувати, щоби не здохнути, якщо вже бути геть чесним. Але хто сказав, що ця оптика хибна?».
Гляньте на «Есхатон». Костянтин Москалець (той самий) у передмові до книжки відзначив цей текст, і я чудово розумію, чому саме автор передмови його виокремив. Щільність цього фрагменту така висока, що вуха закладає. Буквально: тут нема звуків.
І перед тим, як перейду до самого віршу, зауважу: всі тексти тут рефлексують відчуття, смак, звук, дотик. Передусім дотик, більшість текстів будуть містити слова з ряду «тепло» чи «холод», часом текст буквально рухатиметься від шматків льоду, на які перетворилися ягоди, до розжареної сітки траєкторій, від буквального холоду до метафоричного (бо іншого нема) тепла. «Тепло в окопах взимку — це валюта». За тим звук, бо здебільшого навколо повна темрява і змістом, котрий рятує життя, наділене не те, що бачиш, а те, що чуєш. За тим іде запах, запах тут несе значно менше інформації за звук. Уже потім смак. Якщо ви читали фронтову поезію, то мали б звертати увагу, що тут завжди смак-запах в пріоритетах над звуком-зором, ця поезія занурена в життя тіла того, хто говорить, металом тут пахне, металевий присмак є у роті, тільки потім метал брязкає. Але не у Шандра. Тут, скажімо, вовчі ягоди, плоди блекоти і пасльону важать не отрутною гіркотою, а тим, що разом скидаються на різдвяну прикрасу з гостролисту — колюче смарагдове і два відтінки червоного. Така от імітація Різдва, але не гірчить, тому й не ясно, що імітація та — отруйна. Десь ближче до кінця книжки буде згадка, що після хвороби (то ковід був, певно) у нього повністю не відновся нюх і майже нема чутливості до смаків. Тепер ясно, чому у віршах катма смаків, мало запахів. І ніч. І от в таких умовах в «Есхатоні» зникають ще й звуки. Така собі сенсорна депривація.
А тепер — сам фрагмент.
Він навчився чітко і прозоро бачити, де чисте зло і чисте добро. Прозоро і чисте — це те, що можна побачити, це те, що побачити не можна, тим більше побачити в межах чітких границь. Але раптом це здається дуже простим — бачити у такий спосіб речі і людей: вони сяють зсередини. «Воістину, есхатон наблизився, він ні добрий, ні злий, від нього віє льодяною прозорістю незбагненних рішень». Кінець світу наблизився, він не є спокутою і порятунком, він в принципі не є, поки його не відчуєш на дотик. Хто кого торкнеться першим? «Ми вже не в розпачі, ми в одкровенні». Світове дерево здригнулося, обважніла під льодом, зрушило дев’ять світів. «Хороше нам тут бути, давай викапаємо три вогневі точки і залишимося на цій горі». Сінай чи Голгофа? Якою буде ціна за отримане одкровення — тебе уб’ють і зрадять чи ти убиватимеш тих, хто зрадив?
І все — у повній тиші. Ні добра, ні зла. В останній день світу копати вогневі точки. Такий тобі, чоловіче, зміст Творіння.
«Щільночорний» — книжка-білінгва, але це не той варіант, коли ти обираєш одну мову і читаєш або лише парні, або лише непарні сторінки. У вихідних даних є подяка за допомогу з перекладами, адресована сімом людям. Ідеться про прозові фрагменти або верлібри, більша частина регулярних віршів лишаються без перекладу і лише один із перекладів підписаний іменем Катріною Хаддад. Переклади дуже точні, часом буквальні. Хто який твір у «Щільночорному» перекладав, чи є тут автопереклади, якою мовою був той чи інший твір в оригінальній версії — не ясно. Але у цьому нічному жахітті текстолога є своя концептуальність, видавець прийняв правильне рішення. Російська і українська версія одних і тих же творів — точна, але не еквівалентна одна одній — працюють як повтор, гра у відлуння, де одній із версій відмовлено у праві говорити першою. Це не діалог двох версій одного твору, а власне луна: одна з версій завжди буде неповною. Тут подвоєння творів має змістовне навантаження, це поетичний прийом, якщо завгодно.
Адже війна, яку він пише, щось незбагненне робить із часом. Ні, не зі сприйняттям часу, ні з переживанням його, а з самими часом. Світ перетворюється на такий собі планетарний день бабака.
«Чорноти дерев причаровували мене в чотири роки і причаровують в сорок».
На рівні індивідуального буття. Навала нових відчуттів і переживань схожа на те, як багато нової інформації щомиті споживало тіло дитини, яка дорослішає. Щодня малеча дізнається щось нове — зокрема і те, що загрожує життю. Він навчився прислухатися до нових досвідів тіла, його шокує його інтенсивність, і він почувається знову хлопчиком. Щодня прокидається дитиною, яку треба наповнити відчуттями і адаптувати до умов світу, а засинає виснаженим від цієї роботи старим, щоби на ранок все почалося знову.
«Всередині себе я намагаюся вирости знову», але «Предок в мені боїться ночі».
На рівні цивілізаційному. Війна повертає до архаїчних структур свідомості, до підсвідомого, до бажання і спроможності мислити міфом (міфом не про сотворіння світу, а про його кінець). Він весь час апелює до первісних досвідів, міркує, що робили перші люди, коли починали перші війни і заривалися у перші укриття від ворогів. І певен, — каже, — робили те саме, що й він зараз, почувалися так само, як і він зараз. Мат набуває статусу магічної первісної мови, мови до винайдення мови. Також статусу набуває поезія.
«Впевнений, перші люди говорили як ми, матюкаючись; тобто гнучко використовували малу кількість обсценних слів про найбільш важливе. Я так вважаю, бо ми перші».
Коли час захлинувся собою, то замість нього тепер — пам’ять. Шадра багато пише про пам’ять, дослідно і дуже образно. То ту, то там в його фрагментах і віршах прокотиться шматок бурштину, а коли помітиш цей камінчик, почнеш звертати увагу, то в інших фрагментах то тут, то там промайне грудочка смоли. Бурштин — ідеальний образ колективної пам’яті, формується поволі і ув’язнює в собі індивідуальний спогад. Той шматок бурштину, який згадує у своїх віршах – мені так здається, просто таки камінчик, чимсь сувенірний, але поки він згадує той камінчик стає уже розділеним із нами спогадом, а значить, символом пам’яті. «Та не обманюй себе, ти знову намагаєшся загорнути реальність в порожні метафори. <…>. Ну а як мені розказати про реальність?». Той бурштин, що формувався з віршу у вірш, раптом стане бетоні. Ми не застигли в бурштині, ми застигнемо в бетоні, — пише. Це бетон укріплень, це бетон, з якого роблять пам’ятні символи на пошану полеглих, коли треба швидко і багато і нема часу на граніт і мармур. Це та колективна пам’ять, яка притисне плитою.
Сильна і глибока книжка, пронизлива і розумна. Про розгублену людину, яка втрачає звичний спосіб осмислювати і проговорювати реальність. Шандра починає обмірковувати ті концепції, якими жив і бачить їх неспроможність. Він кличе поетів і філософів, котрі переживали той самий досвід і питає допомоги у Тракля, щоби зрозуміти: така дрібниця, як пережитий перед великою війно ковід робить його досвід радикально відмінним від тих, хто був в окопах до нього. І тоді він покладається на життя свого тіла і нарешті формулює це: ми перші, я перша тут людина.
Тільки все це — на правах реконструкції в археологічному музеї під табличкою
«Український боєць у шанцях російсько-української війни.
За канати не заходити і руками не чіпати.
Дякуємо за тишу в музеї».
Подякуй автору!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати автору гривнею.
