«Реквієм по мрії» Г’юберта Селбі-молодшого: вишневий цукерик тим, кому смакує чорний гумор

«Реквієм по мрії». Найперше, либонь, згадалося кіно початку 2000-х Дарена Аронофські. Але перед тим, як стати крутим кіно, «Реквієм по мрії» був крутою книжкою — культовим романом Г’юберта Селбі-молодшого. Та книжка добре присмачувала підліткові бунти, нею заїдали свої розчарування тридцятилітні, вона заходить тим, хто з жахом спостерігає старіння. І при тому то є одна з найбезнадійшіних книжок ХХ століття: люди в ній — всуціль ідіоти, здатні хіба на саморуйнацію… Знаєте, на дивовиж актуально читається, її дуже вчасно у нас перевидали — хто ще не встиг, варто було б уже і прочитати цей гімн відчайдушного скептицизму щодо прогресу людства.

Успішна екранізація

У кіні Аронофські є одна розкішна сцена. Темношкірий драгділер і наркоман Тайрон, що мусять виконувати примусові роботи. У Тайрона люта ломка, а над ним цієї миті насміхається, його принижує, з нього відверто збиткує білий тюремний наглядач. 

Таким було камео автора «Реквієму по мрії» Селбі-молодшого, уже дуже літньої людини. Він наполіг на цій ролі. Він обрав у своїй же історії роль людини, яка зле регоче над стражданнями ними ж вигаданих героїв. Прикметно, еге ж?

Скандальний автор

Селбі-молодший — з тих авторів, котрих від початку і до кінця письменницької кар’єри називають скандальними. І це при тому, що більше двадцяти років він викладав у престижному каліфорнійському університеті креативне письмо і жив поміркованим життям середнього класу. Бо тут важить, не ким він закінчив літературну кар’єру, а як він її почав. 

Він юнаком захворів на туберкульоз, майже три роки був прикутий до ліжка, страх смерті вирішив долати тим, що залишить до собі вартісний літературний твір. Тоді ж він підсажується на знеболювальні, а потім — на важкі наркотики. З наркозалежністю Селбі боровся більше десятиліття, часто програвав, але божився: ніколи не писав під кайфом. 

Письмо і героїн — дві його залежності, що компенсували одна одну.

Уже перше опубліковане оповідання — лютий жесткач про групове зґвалтування повії в Нью-Йорку — призвело журнал, що в ньому Селбі оприлюднив твір, до покарання за порнографію.

Згодом цей сюжет увійде до першого роману. І тут же його перший роман — «Останній поворот на Бруклін» 1964 року — притягнули до відповідальності за непристойність і порнографічність. Книжку заборонили у Великій Британії та Італії. На підтримку Селбі виступили Ентоні Берджес, Ален Гінзбург, з ним працював літагент Джека Керуака і видавець Вільяма Бероуза — автори з неоднозначною репутацією і з того страту літератури, який ми продовжуємо називати андеграундом навіть тоді, коли відповідні книжки та стилі стають шалено популярними. 

Книжки Селбі сорок років хвалили за майстерність, але не радили їх читати непідготовленій аудиторії. Він автор щонайменше двох романів, які нині вважать класичними — «Останній поворот на Бруклін» і от власне «Реквієм по мрії».

Чорнушний сюжет

Нью-Йорк кінця 1970-х. Селбі згадував, що писав роману тоді, коли уже років дванадцять в Нью-Йорку не жив, бо переїхав до Лос-Анджелесу. Його турбувало, що він став далеким від реальності нью-йоркських вулиць. Тому наполягав: його Нью-Йорк — умовний простір, він не місто зображає, а таку собі територію Великої Американської Мрії, місто, куди приходили кораблі з емігрантами, котрі вважали, що тут знайдуть собі нове життя і губили себе в цих пошуках. Його Нью-Йорк виглядає через те вкрай апокаліптичним.

(Про те, як Селбі працював над романом, зокрема і його містичні досвіди під час роботи він написав цікавезний мемуар, щиро раджу його почитати: https://www.theguardian.com/books/2001/jan/12/fiction.film).

Четверо людей в умовному місті умовного кінця світу шукають, чим наповнити залишки свого існування.

Тайрон Сі Лав — темношкірий юнак, має гарячу дівчину, вірного друга і теплі контакти в високих колах сутенерів, харчується самими «Снікерсами», мріє розбагатіти на торгівлі наркотиками, ну і героїнову залежність так само має. Тайрон С. Лав «не лаває нікого, крім себе» — зрештою, як й інші герої.

Гаррі, Гарольд тобто — близький друг і бізнес-партнер Тайрона. Гаррі — єврей. Йому як і Тайрону тридцяти іще нема. Він добре освідчений юнак, цитує класичну поезію і знається на мистецтві. Він так само мріє піднятися на торгівлі героїном, але якщо Тайрон зі своїх здобутків хоче пишний маєток і в ньому багато сексу, бо Гаррі мріє відрити арт-кафе і галерею. Так, він так само героїновий наркоман.

Меріон — коханка Гаррі, яка розділяє з ним мрію про арт-галерею. Меріон походить із багатої родини, як і про інших героїв, ми мало знаємо про її життя до того, як вона підсіла на наркоту, але її почасти утримують батьки, оплачують їй лікування у психіатра (той чоловік її трахає замість лікування), втім, здається їм до неї байдуже. Меріон — художниця, талановита і освічена. Дуже красива, нереально красива.

Тайрону, Гаррі і Меріон останнім часом щастить: вони знайшли джерело, купують чистий героїнь, розбавляють і продають. Почали потроху заробляти. І все більше вживати. 

Аж тут на вулицях стартувала війна банд-наркоторговців. Молоді люди залишилися без грошей, без надійних людей серед постачальників, без речовин, уже конче потрібних їхнім тілам. 

Гаррі і Тайрон рушають в Каліфорнію, де дур дешевша — дорога йде через південні штати, де чорним і «любителям чорних» дуже не раді. До того ж Гаррі сильно інфікував брудними шприцами руку. Меріон залишається в Нью-Йорку. Вона іде за наркотою на панель.

Трішки осторонь від цієї групи є старша героїня — мати Гаррі, Сара Ґолдфарб (її лінія об’єктивно цікавіша і глибша за лінії молодих героїв, її помилки і неправильні вибори уже не пофіксити, Селбі за це їй відверто співчуває). Сара — вдова, Сеймур давно помер, Гаррі пішов з дому. Сара цілодобово сидить під телевізором і об’їдається булками і цукерками. Одного дня їй телефонують і повідомляють: вона пройшла відбір і її буде запрошено на ігрове ТБ-шоу. Сара марить цієї ідеєю – потрапити в телевізор. Але тепер їй треба терміново схуднути, щоби влізти в червону сукню, що її вдягала на барміцву Гаррі. Лікар виписує їй ліки для схуднення — то амфетаміни (реальна медична практика, такою вона і була). Сара підсідає на амфетаміни і валіум та починає поволі божеволіти. А сукня уже в самий раз, а от уже й завелика.

Гепі-енду в «Реквіємі по мрії» не буде ні для одного з героїв. Їх всіх карають як синдроми соціальної хвороби. Було б ще знати, хто тут зеро-пацієнт, хто привчив людей хотіти того, чого вони не матимуть ніколи, га?

Екстравагантний стиль

Стиль Селбі настільки характерний, що його неможливо не впізнати і дуже складно відтворити. Чорд, український перекладач був добіса старанний, не стріляйте в нього, пупси! 

Селбі красному письменництву не вчився, він мав природний талант чути живу мову — його проза писана брутальною вуличною говіркою, різнорідними соціолектами. Він знає, як звучить Нью-Йорк і відтворює цю мову на слух. Вона по-хорошому музична (якщо любите вуличних музикантів).

Читати на початках «Реквієм» нелегко. Селбі не визнає таких дрібничок, як абзаци. Діалоги його героїв записані суцільним потоком, автор так поспішає, що «забуває» кожній репліці робити окремий рядок. Всі розмови спресовані, треба напружитися, щоби зрозуміти, де тут герой говорить, а де автор заговорив. Якщо читати роман в оригіналі, того гірше: замість апострофів «’» Селбі використовує скісну «/», мовляв, до клавіши з апострофом далеко тягнутися було (це дотеп, але показовий).

Зіжмакана пряма мова героїв, цей дуже швидкий перехід від сцени до сцени, від героя до героя — все це створює атмосферу, в який мусять приймати життєво важливі рішення герої «Реквієму». Вони поспішають, думки налізають одна на одну, ти уже не розумієш, де твої слова, а де хтось ззовні тобі щось про твоє життя розказує, все навколо говорить-говорить-говорить. Всі поспішають і роблять неправильні вибори поспіхом. Аби лише все замовкло-зупинилося бодай на мить. Ставиш собі чергову дозу і світ нарешті пригальмовує — всередині і навкруги.

Читати Селбі ой як непросто. І в цьому окрема насолода від «Реквієму», він вартує затрачених зусиль.

Сардонічний сміх

«Реквієм» починається. Гаррі прийшов до квартири Сари красти телевізор, йому на дозу не вистачає. Він це робить регулярно: краде у мамці тєлік. Сару він замкнув у шафі, вона звідтам його благає зупинитися. Так здається. Насправді Сара сама замкнулася в коморі, щоби не бачити, як син цупить її майно. Гаррі викочує телевізор разом із тумбою, зауважує, що мати припнула тумбу до батареї ланцюгом. Гаррі читає матері лекцію, що та не шанує суспільне майно і провокує сина зіпсувати опалення в будинку. Сара сидить в шафі та прикидає, як вийде ввечері знову викупати апарат у ломбарді по сусідству, а на зворотному шляху візьме кремової випічки на вечерю. Знаєте, Гаррі міг просто попросити у Сари гроші, вона не відмовить, бо кілька сцен по тому і сама йому їх пропонуватиме.

Насправді шалено смішна сцена, над якою страх як незручно сміятися. Тим більше далі Гаррі подарує матері великий ТБ-центр, коли ту вже ламатиме амфетаміновий психоз і з того телевізора до неї вилізатимуть мертві люди на бесіду. Такою, до речі, буде остання зустріч матері і сина: почали з телевізора, закінчили телевізором. Обіг телевізорів в природі.

«Реквієм за мрією» нереально смішний, але це такий чорний-чорний гумор, який потребує дуже тренованого споживача. Як і у випадку з тим телевізором: Гаррі і Сара потребують того ритуалу, бо їм недоступні поняття «любов» і «піклування», абстрактні цінності — абсолютно поза їхнім світом. А от дати викрасти телевізор і тим самим показати, що я тебе люблю і про тебе піклуюся — це цілком в природі світу, що його вигадав Селбі. Обмін телевізорами, а не емоціями. Тут не абстрактна мрія важить, а цілком конкретна доза, яка занурює в сон («сон» і «мрія» обидві є в назві роману в оригіналі).

Селбі розказував, що його роман виник із жарту і планувався спочатку як дотеп. Він бачив на вулиці в нижньому Іст-Сайді двох хлопаків, які стояли біля цукерні, на протязі в мінус двадцять одягнені в легкі куртки, з заплющеними очима, трусилися, стікали потом і жерли шоколадні батончики. 

«Я тоді подумав, що є спосіб вирішити проблему героїну — заборонити шоколадні батончики і наркомани помру з голоду».

Селбі тоді ж придумав сюжет про двох торчків – чорного і білого, які їдуть до Майямі купити дурі, але їх арештовують в Джорджії просто у Святвечір. Він таку собі різдвяну байку задумав, яка — на щастя — переросла в сміливе судження про залежності.

Не плакат про запобігання наркоманії, аж ніяк

Кожен із героїв Селбі переживає момент узалежнення і втрати свободи волі. І не тільки від наркотиків. Лав не може жити без сексу, його остаточно вражає, коли від нього йде дівчина. Маріон і Гарі поволі закохуються один в одного, не усвідомлюючи, наскільки вони залежні від емоційного обслуговування. Сара… Та тут пишний букет. Вона потребує яскравої картинки минулого, де поруч із нею, худою і гарною, успішний муж і добрий син. Вона потребує, щоби їй брехали про красиве майбутнє, Сара по ТБ дивиться чи не переважно рекламу, яка обіцяє вирішити всі проблеми і переселити споживачку до раю. Вона одержима їжею. Вона залежна від людей поруч – подруг і сусідок. І тільки потім і нарешті ті пігулки.

Четверо залишенців з роману Селбі ламають вщент свої життя, намагаючись зрозуміти різницю між бажанням і потребою. Сон — це потреба, ясно. А от мрія — бажання чи потреба?

В якийсь із передмов до «Реквієму» Селбі був писав, що хотів в романі розрізнити Американську Мрію і суто індивідуальну Візію. Себто, показати різницю між тим, як ти хочеш сам бути щасливим і тим, що тобі розказують, у який спосіб ти мусиш бути щасливим. Якщо перекласти послання про Американську мрію 1970-х на мову 2010-2020-х то ми отримаємо: греби за саморозвиток заради успішного успіху. Прагнути ставати кращою версією себе, не розуміючи, що при цьому втрачаєш — люта соціальна залежність. Залежати від накинутих уявлень про кращу версію себе руйнує не згірше за героїн, може, не так очевидно. Бо це обіцянка раю, куди не потрапиш, навіть через екран краденого телевізору.

У Сари є система в поїданні цукерок. Вона виїдає всі по черзі з коробки, наостанок залишається нуга, карамель, праліне, і насамкінець — вишня в шоколаді, її улюблена. Одного вечора вона вирішила випробувати силу волі і вишню залишила в коробці до ранку. Серед ночі жінка прокинулася в холодному поту від нічних кошмарів, її катувала незавершена справа — недоїдений цукерик. Вона схопилася в темряві і запхалася тим смаколиком. Тепер все добре, тепер вона доконана, завершена, вона виконала свою місію. Вона ідеальна: замазана шоколадом, заплакана, в темряві самотньої квартири, покинута і забута стара… Ну і як тут розрізнити потребу і бажання? Хіба що вимріяти ту різницю.

А книжка все рівно хороша, одна з найкращих, якщо чесно.