Після проєкту МУР «Ти — Романтика» та фільму про будинок «Слово» — інтерес до життя українських письменників зростає. Саме тому ми вирішили розповісти вам про ще один дім, у якому в совєтській Україні жили письменники. Його звели після будинку у Харкові. Його повна назва — «Кооператив „Робітник літератури“», або скорочено — Роліт. Сумарно тут мешкало близько 130 відомих українських літераторів. Уявіть-но, виходите вранці до під’їзду, а на зустріч вам іде Рильський, Малишко чи Тичина — гуляють поблизу каштанів, або спілкуються з Остапом Вишнею, що вигулює пса Гая.
У період 30-х років такий будинок вважався справжньою розкішшю. Його зводили навмисно для літераторів. У початковому архітектурному проєкті дім мав складатися з кількох корпусів. Але, коли почалося будівництво — плани архітекторів змінилися через брак коштів.
Отож, у 1934 році на перехресті Б. Хмельницького та М. Коцюбивнського побудували перший корпус Роліту. У ньому було п’ять під’їздів та шістдесят квартир. Квартири в основному дво- і трикімнатні, а у п’ятому під’їзді, спеціально для працівників Союза письменників України, запроєктували чотирикімнатні оселі.
Квартири без кухонь
Житлові умови для письменників були на той час справжньою розкішшю. Високі стіни, широкі вікна, багато кімнат, сучасний фасад, персональні телефони. Єдиним незрозумілим рішенням архітекторів були кухні. Їх площа ледь складала кілька метрів, де було тісно готувати страви, не говорячи про обід.
За планом, харчуватися майстри слова мали в їдальні, яка знаходилася у підвалі. По факту ж їдальня працювала кілька років, їжу видавали, але їсти її доводилося у себе в квартирі, так як після перепланувань їдальню вирішили не відкривати. Однак у письменників була можливість принести свої продукти і замовити страву.
Так як квартири першого корпусу Роліту уже були розподілені між київськими письменниками, корифеям із Харкова треба було десь жити. Оперативно вирішили збільшити кількість квартир з 54 до 60 за рахунок підвального приміщення. У ньому також зробили квартири. Прорубали вікна зробили додатковий вихід на вулицю і вуаля.
Заселення
Письменники з нетерпінням чекали на нові квартири, допомагали у спорудженні будинку, організовували суботники, працювали як підсобні робітники. У грудні 1934 р. почалось заселення першого корпусу.
Найпрестижнішими були найбільші — чотирикімнатні квартири, їх було всього шість. До них заселилися тодішні “літературні генерали”: Іван Кулик (голова Спілки письменників), Іван Микитенко, Іван Кириленко, Петро Панч…
Павло Тичина, Максим Рильський, Андрій Головко, Микола Бажан, Олександр Корнійчук, Леонід Первомайський, Семен Скляренко отримали ордери на трикімнатні, а Натан Рибак, Олекса Кундзіч, Савва Голованівський та інші задовільнилися двокімнатними помешканнями.
У дворі елітного житла був також споруджений двоповерховий будинок для обслуговуючого персоналу: слюсарів, теслів, двірника і кочегарів. У кожній квартирі нового корпусу, який уже у 1939 р. прийняв мешканців, була ще й кімната для хатньої робітниці, що межувала з кухнею і мала окремий вихід.
Стежити-контролювати-арештовувати
За мешканцями будинку уважно стежело НКВД. Часто траплялися доноси. Тих, хто порушував сталінський режим відправляли в табори на заслання, сажали в тюрми. У домі також жили й ті, хто співпрацював з енкаведистами. Куди ж при такій системі без інформаторів.
«З кінця 1935-го письменники жили в постійному страху. У будь-який момент могли прийти і забрати, без всяких пояснень, – згадує Олег Іванович Микитенко. – По будинку поповзли плітки, наговори, сусіди стали один на одного доноси писати – цілу стопку знайшов в архівах КДБ. Кожен сидів в своїй квартирі і боявся в гості до сусіда піти, а зустрівшись на вулиці, сказати зайве слово. У 1937 році раптом застрелився російський письменник Вадим Охріменко. Він жив поверхом вище за нас, в 54-ій квартирі. Охріменко покінчив життя самогубством.У будинку стали переказувати різні версії причин самогубства. Говорили, що зробив він це на грунті ревнощів, але була і інша: Вадима Охріменко примушували доносити на Максима Рильського, а він цього не міг робити».
Історії п’яти мешканців Роліту
Євген Плужник та арешт замість нової квартири
Плужник, один з перших членів Спілки письменників України, вступив до кооперативу і заплатив гроші за житло. Перший внесок до речі був 1000 карбованців. Більше ніж річна зарплата робітника.
Плужника так хвилювала думка, чи увійдуть звичні улюблені меблі у нові кімнати, що він, вимірявши їхні розміри, побіг у свою ще неофіційну квартиру. Повернувся звідти веселий і повідомив дружині: «Стане, стане!» Мав туди заселитися 11 грудня. Але дещо відчував, був неспокійним і наготував про всяк випадок вузлик з усім необхідним. Уже були заарештовані його друзі Григорій Косинка і Дмитро Фальківський.
Євгена заарештували 4 грудня 1934 р. на очах у дружини та її сестри. Поцілувавши їх на прощання, він пішов униз сходами у супроводі трьох хлопців у формі, взявши з собою той вузлик. У РОЛІТ він так і не заселився.
Плужника звинуватили в терорі у справі вбивства члена НКВС Кірова. Він отримав 10 років заслання на Соловки. Помер у лютому 1936-го. Поховали його у табірній братській могилі. На тризні охорона дозволила бути присутнім тільки одному – це був його друг Валер’ян Підмогильний.
Безіменна братська могила на Соловках не збереглася. Умовне поховання Плужника насипали згодом на Байковому цвинтарі в Києві.
Юрій Яновський та переселення
Юрій Яновський був душею письменницького будинку. Юрочка, як його називали приятелі, завжди підтримував сусідів-колег лагідним словом, шляхетним вчинком та грішми. Він заселився у РОЛІТ 1939 року Разом із дружиною Тамарою Жевченко вони приймали в гості друзів.
Він товаришував з Миколою Бажаном. Коли Бажан закохався в Ніну Лауер і попросив дружину його відпустити — постало «квартирне питання» — де жити. «Допомогли… орден Леніна і друг Юрій Яновський». Як кавалерові високої нагороди поетові виділили пятикімнатну квартиру в новому корпусі будинку, тож він віддав її своїй колишній дружині Гаїні Симонівні з донькою Майєю з батьками Бажана, а дві інші шляхетно погодився зайняти Яновський із дружиною. А орденоносець з новою дружиною в’їхав в двокімнатну Яновських.
Щоправда, багаторічна дружба з вини Бажана була зіпсута в 1947-му, коли Микола Платонович, вже в статусі заступника голови Раднаркому УРСР, вислужуючись перед новим кремлівським посланцем на Україну першим секретарем Лазарем Кагановичем, не став захищати друга Яновського, коли того громили «літературні хижаки». А відтак ще й написав статтю, де серед інших зацькував і свого товариша. Згодом вибачився, але відновити стосунки вже не можна було. Перед смертю, у спогадах, поет-академік каявся за це малодушшя.
Яновський багато працював, дотримуючись щоденного режиму: писав зранку, на свіжу голову, потім вирушав у справах і знову повертався за робочий стіл увечері. У кабінеті на полицях у нього був ідеальний порядок. У Роліті Яновський написав свій твір «Жива вода», який невдовзі назвали націоналістичним.
У вересні 1947 року сусіди по будинку, які брали участь у одному з засідань Спілки письменників наввипередки поспішали до трибуни, щоб звинуватити Яновського у спотворенні радянської дійсності.
Двадцятитисячний наклад роману знищили, а його автора викинули з усіх редакційних планів, таким чином позбавивши засобів для існування. Затятий книгоман Яновський мусив продати усю свою бібліотеку.
У лютому 1954 року посеред вулиці Леніна неподалік Роліту з письменником стався серцевий напад, а за кілька днів він помер у лікарні.
Максим Рильський та сусід-стоматолог
Максим Рильський, крім свого таланту та людських чеснот, запам’ятався сусідам як несамовитий джазмен, який вряди-годи влаштовував із друзями надто гучне музикування.
А вже після війни пустив у свою розкішну пятикімнатну квартиру зубного лікаря Літфонду Абрама Патлаха, який, з очевидним почуттям гумору, повісив на дверях табличку: «Лікар Патлах. Лікую та вставляю зуби. Дзвонити 1 раз. М.Рильський — дзвонити 2 рази».
Ще довго відвідувачі поета лякалися криків із сусідньої кімнати, де доктор рвав зуби…
У вересні 1948 р. до оселі Рильського несподівано завітали три посланці ОУН на псевда “Меч”, “Вітровий” і “Кущ”, які запропонували поетові розірвати альянс з владою і скерувати свій талант проти більшовиків.
Максим Тадейович почастував гостей кавою, підписав книжку і нібито сказав: «У моїй особі два Рильських — Рильський вільний і Рильський пригноблений».
Павло Тичина та переселення з Харкова
Для Тичини роки життя в Роліті стали визначальнними. Переживши велику кількість закоханостей, він нарешті одружується з Лідією Папрук, стосунки з якою тривали ще з 1916 року. Він обрав домашній затишок, однак у кабінеті ще тривалий час панував безлад: стільці, столи підвіконя — усе було закладено книгами. Лише посередині одна маленька стежечка для проходу.
Але повернимося до заселення в Роліт. До нової столиці Української РСР з Харкова приїхав зовсім інший Тичина. Тепер це був академік ВУАН, автор вірша «Партія веде»
Наприкінці 1938 р. – перед Павлом Григоровичем постає житлове питання. Майже готовий новий, “панський” корпус будинку Роліт і на Тичину там вже чекає простора квартира. Йому лише треба зробити вибір:
«Лідусику! Сьогодні, так приблизно години до 7-ої чи 8-ої – не пізніше – мені потрібно дати відповідь т. Торіну про те: який саме поверх вибираю собі в новім будинку із скількох кімнат? Я оглядав цей новий будинок сьогодні вранці. Іще там багато недоробленого, робітники працюють кругом. Можливо, що через місяць і буде готовий…» – пише поет в листі до майбутьньої дружини 9 грудня 1938 р.
У листі Павло Григорович досить детально розписує квартири в новому будинку:
«…Отже, так: всі квартири, що виходять на вул[ицю], що веде до УВО (просто будинок політкаторжан) і на вул[ицю] Леніна, що веде під гору вниз на Євбаз – 5 кімнатні. Всі ж квартири, що дивляться тільки на вул[ицю] Леніна (вниз до Євбазу), – чотирьохкімнатні. Як одні, так і другі – досить просторі…. ».
Також, ще в листі, не чекаючи зустрічі, Павло Григорович ділиться з Лідою можливостями свого вибору:
«…Мені заплановано квартиру з 5-ти кімнат (це так П. Усенко переказав т. Торіну, який замість нього залишився); але сказано, що цілком у моїй волі вибирати, тобто: хочу 5 – так 5, хочу 4 – то буде 4… Що ж до поверху, то тут такі мої думки. Найкраще було б на 5-ім поверсі (відкривається далека перспектива на Соломенку, Шулявку, вокзал), але, звичайно, що трошки високувато (особливо для людей старших віком). 4-й поверх теж нічого, тільки вигляду вже трохи менше. А 3-й поверх – вигляд цілком закритий».
Починаючи, з 1939 р. домівкою для Павло Григоровича стає вже квартира під № 68 по вул. Леніна, 68.
Андрій Малишко та лайка після гри у карти
Андрій Малишко написав «Пісню про рушник», мешкаючи у Роліті. Він любив добру компанію, чарку і гру в карти — в “дурня”. Коли програвав — бурхливо сердився, і слів не вибирав.
Однією рукою поета нагороджували, а другою на Малишка заводили справу як на «керівника націоналістичного письменницького угруповання».
«Чому він 57 років усього прожив? Він же здоровий був – селянський син. А тому, що через себе все це пропускав», – говорить Олена Артюшенко.
Заробляв поет на життя тим, що секретарював у Спілці письменників і мав (на початку) сякі-такі гонорари. Тобто вовка – ноги, а Малишка поезія годувала. Після війни йому як бойовому поетові, фронтовому журналістові доручили редагувати літературний журнал «Дніпро» – але ненадовго. Довіри компартії Малишко не виправдав, редакторства його позбавили і більше на адміністративну роботу відтоді не ставили. То він писав. І з тих 10 томів поезії вийшло потім біля 100 пісень, багато з яких стали з часом народними. А сам він знав їх сотні: якось Дмитро Павличко намагався підрахувати, але дорахував до 400 і збився…
Малишко жив, ніби під занесеною сокирою, і рахував, скільки колег занапастила кривава влада. Помер, як відомо, від одночасного настання інфаркту з інсультом.
На поета доносили осіб 20 – більше колеги, часом сусіди. Люди, які у нього пили, їли, спали і гроші позичали. Малишка вербували теж, але архівні папери свідчать, що спіймали облизня. Ламали на початку 40-х, щоб доносив на Олександра Довженка.
Він нібито згодився, і псевдо собі придумав – «Кривоніс». Але на зустрічі з куратором не ходив: то захворів, то відрядження, то фронт – так за носа їх і водив 4 роки, з 1942 по 46-й. А далі, його визнали таким, що «в разработку не годится как агент», і припинили спроби співпраці. Але фігурантом «стукання» ще довго був.
«Коли померла його мати Ївга Остапівна, домовину на Сліпакове кладовище несли 12 письменників, – розповідає Сак. – І навіть серед них був стукач, все записував та й доніс – хто що на поминках говорив».
Мати у Малишка, до речі, цікава жінка була. Навіть в Києві, приїжджаючи до сина (в голодні часи, коли в місті хоч якісь пайки давали), ходила вулицями, ніби в себе вдома: боса, у вишитій сорочці, очіпку… І співала неймовірно.
Зараз на фасадах Роліту встановлено 29 пам’ятних дошок – більше, ніж на будь-якому іншому будинку на Україні. Перша з них відкрита в 1958 р., остання – в 2011. Нині це єдиний спогад про те, що колись у цій будівлі створювали визначні твори українські класики.
У матеріалі використані книга «Таємниці письменницьких шухляд: детективна історія української літератури», праці Вакульчука А.Р., Онупрієнка Ю.І., С. Берегового та листування письменників.
Подякуй автору!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати автору гривнею.
