Напівтемна зала кінотеатру. У кімнаті, яка вміщує близько 300 осіб багато пустих місць. Темно червоне сукно крісел, наче тривожний стяг, закриває собою все навкруги. Я пришла на фільм, про який вже декілька разів чула, але завжди одні ті й самі відгуки: «Треба дивитись самій, так не поймеш! Бо це — про тебе!».
Про мене? Про мене! Треба дивитися негайно!
До сеансу ще кілька хвилин, але звичну рекламу не показують і я з острахом поглядаю в екран телефону, чи немає тривоги? Бо сеанс закінчиться, так і не почавшись, а фільм же про мене, хочеться подивитися, хоч трошки!
— Вибачте, біля вас не зайнято? — чую поряд із собою жіночий голос і бачу дивну жінку: на вигляд їй біля сорока, вона одягнута в гарну сукню в стилі ХІХ століття, голова пов’язана хусткою, як зараз не носять.
— Будь ласка! Проходьте, — кажу я і пропускаю дивну сусідку до сусіднього крісла.
Вона сіла з ідеально рівною спиною і прямо подивилася в екран. Щоб не витріщатися на стильну пані, я знову подивилась у телефон. Пані шумно зітхнула: «Ці телефони! Немає часу на реальне життя! 100 років тому їх не було і жінки все встигали, а зараз…»
«Звідки вам знати, що і як було 100 років тому?» — подумала я.
— Кому, як не мені знати?! — відповіла вголос жінка. — Кому як не мені?!
— Жінка, що читає думки. Прекрасно! Це вже щось новеньке!
— Ви думаєте то легко, створити перше жіноче об’єднання в ХІХ сторіччі? Коли жінки не мали ні документів, ні прав? «Товариство руських женщин» створене 8 грудня 1884 році в Станиславові, нині Івано-Франківськ, це перша жіноча організація, яка боролася за права жінок, за збереження української культури. І виклики у них були ого-го які! Прогресивні жінки тоді мріяли про «реформу жіночого ґаздівства» і зустрічали у відповідь іронію і насмішки від чоловіків, — видала жінка.
Ось воно! Ось кого мені нагадує ця пані! Наталію Кобринську, засновницю «Товариства».
— А ви знаєте, зараз виходить так, що нам треба боротися не так за права для жінок (хоча і тут ще багато роботи), як за свідомість жінки — вчити її хотіти, вірити у власну спроможність, вміння реагувати на виклики тощо. У цій царині можна рухатись з двох сторін: через індивідуальну роботу (психологи, «жіночі кола») і через культурну політику (освіта, медіа, умови для репродуктивної праці), — пролунав голос з іншого боку залу. — Я Галя, аспірантка Києво-Могилянської Академії й дослідниця жіночої історії, — посміхнулась молода симпатична жінка.
— Дуже приємно, — відповіла моя таємнича співрозмовниця, — але додам, що саме тоді, 140 років тому, жінки об’єднались заради привнесення ідей фемінізму в Україну. І обрали шлях до серця людей через літературну творчість. «Чи знаєте Ви, що се Ви написали таку штуку, котрій рівної вся наша література галицька досі не видала?» — так Іван Франко відгукувався про ті твори.
Жінки продовжили спілкування про роль і місце українського жіноцтва в історії, а я замислилась, які вони — сучасні і минулі, над якими час не діє, бо вони були і є частиною історії. Скільки їх тих жінок? Хто вони? Як жили, з чого сміялися, чому плакали?
Вони точно не спали над дитячими ліжечками вночі, як і я, вони виборювали право самим обирати свій шлях, як і я, хтось з них тікав від війни і полишав з такою любов’ю створену домівку, як і я, вони посміхались і раділи, коли їм вдавалось те, що з першого погляду здавалось нездійсненним — як і я. Я як вони, а вони — як я!
Я — Ганна Маяк, архітекторка зеленого будівництва м.Харкова, яка працювала над озелененням парку Шевченка до німецької окупації міста, що тривала довгих три роки, і потім відновлювала понівечене обличчя міста після звільнення.
Я — Катерина Білокур, видатна українська художниця, дівчина з Полтавського села, яка довгий час не мала навіть паспорту, але чиї картини експонувалися у Парижі
Я — Любов Мала, народжена в селі в Запорізькій області, молода лікарка, яка приймає пологи, зашиває обличчя після бійок, промиває шлунки, але і пізніше перша жінка завідувачка кафедри госпітальної терапії незалежній Україні
Я — Христина Алчевська, засновниця приватної жіночої недільної школи, в якій пройшли безкоштовне навчання 17000 жінок, авторка тритомника «Що читати народу?»
Історія українського жіночого руху — це, як казала Марта Богачевська-Хом’як, як традиційна вишивка Полтавського регіону — Білим по Білому, одночасно і непомітна, і неймовірно прекрасна в своїй оригінальності та красі.
І я сьогодні сиджу в залі разом з цими жінками в очікуванні фільму про мене і про 140 років українського жіночого руху.
Заходьте й ви на сеанс, місця завжди є!
Світло! Камера! Мотор!
Публікацію підготовлено в рамках She Media School, ініціативи, що реалізується громадською організацією DII-Ukraine в межах проєктів UN Women Ukraine / ООН Жінки в Україні «Посилення жіночого лідерства для стійких і мирних суспільств», що фінансується Embassy of Denmark in Ukraine, та проєкту «Трансформаційні підходи для досягнення гендерної рівності в Україні», що фінансується Embassy of Sweden in Kyiv та реалізується у співпраці з Офіс Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. Фінансову підтримку ініціативі She Media School також надає Women’s Peace & Humanitarian Fund.
Авторка: Ольга Прижкова, Проєктна менеджерка ГО Бюро гендерних стратегій і бюджетування
Подякуй автору!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати автору гривнею.
