Називаємо щось складним, як мінімум, в двох випадках: коли це щось нам не потрібно наразі та коли ми не маємо поки що описаному феномену відповідника в нашому досвіді. Себто назвемо щось складним тоді, коли не маємо простих (в сенсі чуттєвих) ключів до його інтерпретації.
«Амок» Артема Поспєлова – складний: досвідів, які переживають його герої, ми відцураємося, навіть якщо точно знаємо, що саме вони зараз відчувають, і добровільно їх собі ніхто не захоче, навіть якщо потребуватиме. Та зрештою амок, котрий дав назву твору, є специфічним психічним станом, коли людина настільки охоплена люттю, що уже нездатна себе контролювати; а що найцікавіше: та лють для особи засадничо бажана, її нагнітають штучно, майже ритуальними діями.
При тому Поспєлов пише роман саме про ставання-жертвою, про мить, коли змістом людського існування стає лише одне повідомлення: я – той, кого треба рятувати. Елегансько ж? Хороша книжка, складна.
Так важко бути нормальним? – питає Екран по черзі всіх головних акторів «Амока».
Та ні, неважко. Просто недоцільно.
Напис на Екрані: «Ми неприродні».
По черзі занурюємося в життя трьох героїв – Рябого, Меса і Ади.
Йому дев’ятнадцять. Рябий страждає на когнітивний розлад, фізично розвинутий молодик, кремезний і моцний, має інтелектуальний рівень розвитку десь п’ятирічної дитини і емоційний рівень молодшого підлітка. Рябого виховує жінка, яку він називає мамою, вона – його опікунка. У хлопа є нібито друзі, кілька молодиків, що беруть його з собою на пограбування, їм треба фізична сила Рябчика. Є ще Зірка – дівчина, яку Рябий знає з дитинства, вона – об’єкт його закоханості, фактично: він її переслідує. Він думає, що це закоханість. Зірка його боїться і вважає Рябчика небезпечним, вона права.
У Меса недавно помер батько, останній живий із родичів, Мес нібито їздив на похорон, але перед тим накидався, то не факт, що доїхав. Мес – наркоман, зараз взагалі підсів на якусь люту дур. В анамнезі у нього – насильство в родині, малого били страшним боєм, потім довго лікували. Мес живе в Києві, але це не його рідне місто. На днях начудив: переспав, не тямлячи, що робить, з дівчиною, яка виявилася жінкою його драґділера. У Меса будуть великі проблеми. І Месу терміново треба доза.
(Щодо факторів часу: приблизно чотирьохлітком Мес чує про злочин Андреї Єйтс, яка втопила своїх дітей, нібито, щоби врятувати їх від Сатани, що вселився в неї не тямлячи себе від втоми і депресії, це сталося 2001 року; 2007 року Єйтс перебувала в психлікарні, в цьому році в спецзакладі утримували уже й Меса). Отже, Аді, як і Месу – під тридцять.
Ада вчергове намагалася різати вени, хоча в психлікарні в ізоляції зробити це не так і просто. Ада питає, хто і куди забрав Дзвінку. Смерть доньки чи викрадення доньки, коротше, зникнення Дзвінки – хибний спогад Ади. Розлука з донькою, якої не існує, змушує Аду хотіти померти. І от її виписують, понімаєте, раптово зцілилася. Батьки Ади беруть її в опіку, ті двоє і до того були притрушені, а зараз увійшли в актив тоталітарної секти і кажуть, що скоро всім гаплик. Ада готова померти, не чекаючи апокаліпсису, але батьки мають на неї інші плани.
Очевидно: пов’язує всіх трьох один лікувальний заклад: в різний час Рябому, Месу і Аді лікували напади люті та зачиняли в м’якій кімнаті. В лікарні кожен з них бавиться іграшкою – кроликом Ло, його тримає в руках щойно госпіталізована Мес-дитина, потім іграшкою відволікають, тестуючи, Рябого, кролик – єдина реальна річ, котру сприймає одурманена ліками Ада і вона його з собою забере з лікарні.
Втім, ми задовго затрималися на надто реалістичному рівні оповіді, час знову валитися в химери «Амока».
Кроликів Ло тут три щонайменше. (Знайти за останні років сорок-п’ятдесят роман, що грається з ідеєю «змінені форми свідомості спроможні міняти принципи самої реальності», щоби в ньому ще й не було слідів білого кролика з «Аліси» – ще той квест, приречений на провал; Поспєлов цитує навіть матрицю – синя чи червона, яка своєю чергу цитує «Алісу»: йди за білий кроликом; чувак в костюмі кролика з кіна про психів-з-місією «Доні Дарко» в «Амоці» теж буде, він-от якраз з цитати-галюцинації перетвориться на реального хлопа в костюмі; але уже б дали перепочити бідним гризунам, ну серйозно, у Керола ж ще й Гусінь була, згадайте про неї.) Тим часом Кролик Ло №1 заступає особистість Меса в дитинстві, Кролик Ло №2 говорить до Ади, видаючи себе за Бога, Кролик Ло №3 має своє популярне шоу на тб, куди запрошено в якості зірки Рябого. № 3 принесуть в жертву, щоби відбулося пришестя № 2 і порятувало грішника № 1.
Все зрозуміло?.. Ні?.. Та ладно!.. Простий же сюжет (сарказм детект).
Ок, заходимо в сюжет з іншого боку. (Не бійтеся спойлерів, головні твісти я не озвучую, що не полегшує завдання говорити про цей роман, до речі).
Є така собі тоталітарна есхатологічна секта «Заграва». Очолює її пророчиця свого штибу, ця особа вітає Аду як таке собі нове пришестя. Жінка, яка марить загубленою донькою (а цей хибний спогад приховує реальну травму), мусить породити Месію. В секту охоче набирають людей, особливо тих, хто має військову підготовку і добру фізичну форму, від бажаючий відбою нема, «Заграва» потай викинула на вулиці синтетичний наркотик, від якого швидко узалежнюються і тепер лише в них можна знайти нову дозу. Як швидко до «Заграви» приєднається Месс? Дуже швидко. Культ переходить до активних дій, вони вриваються на майданчик шоу кролика Ло, аби в прямому ефірі покарати цього ідола поганого, що заступає в промитих мозках тб-споживачів істинного бога. Бога за версією Заграви, звісно. Здається, саме того Бога, з яким бесідує Ада, тобто кролика за суттю. Бог істинних і хибний тут – одне те саме.
Троє персонажів «Амока» гостро відчувають свою приналежність до іншого біологічного виду. Вони праві, зрештою, бодай в тому, що в цьому світі, як їм і повідомив екран, вони неприродні. Сформовані, себто, не природою, а спільнотою.
З якої історії в роман Поспєлова не зайдеш, все рівно вийдеш на тему влади – в дуже матеріальному її розумінні: одна людина володіє іншою, хтось домінує, хтось підкорюється. Як годиться, така влада демонструє себе через непродуктивні форми трат. Чого потребують герої і на що витрачають себе? Наркота. Бухло. Їжа. Безперебійна робота розважального каналу на тб з красивою рекламою їжі, бухла і легальної наркоти. На шоу Кролика Рябий буде виконувати різні завдання і ставати у такий спосіб розумнішими (віват біла мишка Елджернон), в кінці місії на нього очікуватиме пачка його улюблених шоколадних кульок – сухого сніданку, спонсора Шоу (з кроликом на обкладинці, сподіваюся не продакт-плейсмент). І тільки Ада має цілком адекватні потреби: їй треба бритва, щоби порізати вени.
У мить, коли ти перестаєш хотіти чогось, що тобі і не треба, коли у такий спосіб ти виходиш із прийнятних стосунків влади, де хтось підпорядковується, а хтось домінує, тоді, саме цієї миті, ти скеровуєш свій гнів на себе і добровільно стаєш жертвою. Тому Ада тут – Месія, вона проходить весь шлях жертви (і віктім, і сакрифайс). Месія не має мотивів, лише мету.
Тут амок з назви – певно що Amoklauf, саме в німецькій мові амоком називають не лише діагноз, а його наслідки: масове вбивство, що його вчиняє людина, яка не має особистих мотивів і претензій до убитих. Те, що в культурі США звуть шутерами… Спасителі – вони різні, до кожного приходять свої.
Надпис на Екрані: «Покиньте орбіту автоагресії раз і назавжди»
«Амок» – технічна цікавинка, роман має на меті травмувати читача (він це і робить), роман грається з глибоко травмованими героями, роман імітує письмо травми, відтворюючи її символічну структуру.
Травма – це досвід, усвідомлення якого запізнюється. Травма – це вічне повернення до того, що тебе покалічило і те, що ти забув. Травма – це те, що мусить лишатися непроговореним, бо сказане воно докорінно міняє свою природу. Отож маємо в романі точне відтворення цих символічних структур. Часові розриви, напливи і зависання в сюжеті. Нав’язливі повтори сцен, реплік, розмов, образів. Прицільно фрагментовані історії з відкритими, а то й альтернативними фінали. «Амок» – насправді технічний (це похвала).
Ми нині із зрозумілих причин говоримо про письмо травми в дуже серйозному ключі. «Амок» же, складається таке враження, добре засвоїв ці надсерйозні розмови, але сам він включився в бесіду суто «на сарказмі». Роман Поспелова – технічно видовищне письмо травми, але по-модерному іронічне при цьому.
«Амок» смішний, як «Реквієм по мрії» Селбі-молодшого.
«Амок» сентиментальний, як «Бійцівський клуб» Палагнюка.
Колись такий спосіб письма називали потоком свідомості, буває іронізують, що це автоматичне письмо, часом діагностують: «Та то гоніво!». В «Амоці» задіяне таке багатоголосся, що було б уже якусь академічну хорову капелу збирати, але проблема є: голоси звучать, а слуху виконавцям (героям себто) сильно бракує, вони говорять, абсолютно не чуючи того, хто поруч і той, хто поруч, він теж, до речі, ні на мить не замовкає і теж нікого, окрім себе, не чує. Справа навіть не тому, що вони часто-густо функціонують в різних часових пластах щодо один одного, а поруч із ним нерідко бувають суто уявні персонажі. Кожен із них занурений у болісний спогад в минулому настільки, що навіть коли їхні тіла фізично перетинаються у поточному моменті, голоси все таки лишаються десь там – в болісному минулому кожного з них.
Наприклад, ми щойно познайомилися з Месом, він тут же повідомив нам, що осиротів, ще тиждень тому бачився з батьком і от збирається на його похорон. Він нюхнув чогось з Аскольдом і розказує: снилося, що у нього є сестра. Нам треба буде прочитати весь роман, щоби дійти до сцени, де Ада і Мес почуваються парою прибульців на цій планеті, божественою парою брата і сестри, що мусять породити світ (шумерська міфологія в «Амоці» проступає то тут, то там), наприкінці роману ми цей сон згадаємо, а поки бачимо і підсвічуємо собі червоним лише от цю репліку: «Ти хотів би мати сестру? – Ні. – А чому? – Бо тоді батько бив би її». Ми щойно увійшли в чужу травму, з якої матимемо вихід лише в новостворений божественними близнюками всесвіт… З деяких видів болю іншого виходу й не буває, лише на іншу планету.
Мазохіст (о, «Амок» – це гімн мазохістської образності!) залюблений в біль не тому, що прагне відчувати більше. Навпаки: він хоче відчувати менше. І біль поглинає все, геть чисто все, що існує поза миттю безпосереднього переживання болю.
Надпис на екрані: «Чи ви справді бажаєте, щоби вас визначало страждання?»
Вальтер Беньямін (герої Поспєлова начитані, я теж хочу поумнічать) описував такий собі Месіанський Момент і то була мить повної зупинки всього, застій, штиль, до яких приходить буття, поки ми чекаємо того, хто прийде нас рятувати. Знаєте, скільки героїв в «Амоці» переживають клінічну смерть, зупинку біологічного життя? Двоє з трьох.
Я – той, кого треба рятувати. Я чекаю на того, хто мене порятує. Сиджу і чекаю. «Зустрінь Спасителя, доню!».
«Амок» Артема Поспєлова – безумовно претензійний, але при тому дуже по-чесному дотепний роман (дотепний – не значить кумедний, це ж ясно). Сама ситуація насилля – річ радикально проста: одна людина знищує іншу людину. Ця простота змушувала б приймати насилля як частину нашого життя, як сутність нас самих. Не вольно! Треба зробити насилля таким складним, таким надскладним, щоби воно стало непотрібним, щоби воно стало чужим. Власне, це «Амок» і робить: максимально ускладнює простоту акту насилля, передоручає право бути немотивовано лютим неприродним чужинцям. Важко бути людьми. Може, богами-кроликами буде бути легше, га?
І якщо ви раптом подумали, що «Мес» – то від «мескаліну», то ні.
Подякуй автору!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати автору гривнею.
