Коли я чую заявочки на кшталт «в тилових містах забули про війну» мені хочеться одночасно злитися, посміюватися і плюватися. З одного боку, в цих фразах я чітко вловлюю гнилуватий сморід ІПСО, з другого розумію, що на сорокамільйонну країну явно знайдуться ті, хто реально підрозслабився, а з третього — обурююсь.
Війна зараз транслюється мало не онлайн, і лихо, яке трапилося навіть з протилежного боку держави, все одно виливається на тебе, якщо не з екрана смартфона, то зі слів або лиш погляду того, хто це все пережив. Слухаючи, читаючи, дивлячись на чужий біль, ми не просто дізнаємося про нього, ми контактуємо з ним, і наче самі його переживаємо.
І коли після чергових поганих новин, перед очима стоять страшні кадри, не можливо зібрати себе докупи, а панічні атаки стали чимось буденним, то варто звернути на себе увагу. Бо те, що в нас часто називають «напридумувала собі», може виявитися цілком реальним наслідком війни, від якого не застрахований навіть глибокий тил — вторинною травмою.
Це явище, коли людина отримує психічну травму, але не безпосередньо перебуваючи в ситуації, а через новинні сюжети, фото, розповіді очевидців, спостереження, тобто не піддаючись травматичному фактору напряму. При цьому, симптоми ПТСР, можуть проявлятися не менше, ніж в тих, хто напряму пережив насилля.
Вторинна травма може проявлятися через соматичні симптоми (розлади сну, хронічну втому), психічні (тривожність, флешбеки, апатію) та поведінкові (тягу до алкоголю чи подібних речовин, асоціальну поведінку).
Раніше на вторинну травму страждали більше допомагаючі спеціалісти: лікарі, поліціянти, психологи, але через те, що війна достатньо детально транслюється у мас-медіа, від цієї проблеми потерпають навіть ті, хто зараз фізично знаходиться на іншому боці планети.
Я знаю історію жінки, яка втікши від війни до Штатів, не могла спати, якщо її дитина знаходилася в дитячій кімнаті через стіну. Почалося це в неї після прильоту в Умань, де загинула ровесниця її доньки. Здавалося б, де вона, а де та війна?! Але жінка дуже болісно переживає події у своїй країні й читає багато новин. Це ще раз доводить, що для болю географія ніщо.
Чому ж нас так сильно ранить те, що відбувається з незнайомими людьми?
- В основі всього, як завжди, фізіологія. Активно працюють дзеркальні нейрони, лімбічна система, виділяється велика кількість стресових гормонів. Якби це не звучало дивно, активне занурення в травматичну ситуацію наш мозок сприймає як реальну загрозу для життя з відповідними наслідками.
- Реальна подія являє собою факт. Кожен з нас доповнює їх своїми домислами, може подумки приміряти її на себе, уявляти в ній рідних людей. А далі — див.пункт √1.
- Людина по своїй природі емпатична, тобто схильна розуміти емоції інших людей і співпереживати. Під час великих потрясінь ми підсвідомо прагнемо бути в зграї, щоб відчувати себе більш захищеними, і немов співналаштовуємося один з одним, болісно реагуючи навіть на горе незнайомих людей.
- Травмуюча подія може активізувати старі травми.
- Дізнаючись про черговий прильот чи катастрофу, ми перебуваємо у пасивній позиції, коли, відчуваючи страшенну лють, злість і ненависть, слабо можемо повпливати на хід ситуації, а це додатково пригнічує.
- Процес не завершений. Тобто, війна триває, і це додатково загострює переживання.
Як можна допомогти собі?
Мені видається, що слідкувати за новинами потрібно, бо зараз це питання особистої безпеки. Але важливо ще як почуваєшся в цьому. Можливо, є сенс дещо обмежити себе в новинних потоках, фільтрувати інформацію.
Кілька тижнів тому я відчула явне передозування в цьому ділі, обрала собі три основні джерела інформації, які висвітлюють різні аспекти війни, і відчула полегшення. До інших повернуся пізніше. Або ні:)
Свідомо надавати увагу максимально нейтрально поданій інформації, краще в текстовому вигляді, а не відео. Приятелька якось поділилася тим, що кілька днів у вухах стояв крик з відео після прильоту по Амстору.
Взагалі, людина швидше зверне увагу на негативну новину, ніж на позитивну, а все, що пов'язано зі смертю, манить особливо. Це пояснює, чому пост з трагічними новинами набирає більше переглядів ніж той, у якому говориться про успіхи наших спортсменів. Але, якщо після перегляду трагічних новин складно прийти в себе, варто обходити стороною сюжети, де все дуже детально висвітлюється. Для чого копирсатися в чужому болі, страждаючи при цьому самому, га?
Розуміти свої больові точки й з огляду на це фільтрувати контент, який споживаєш. Минулого року на мене справило жахливе враження відео, на якому палало поле пшениці і комбайн. Тепер, щойно я бачу натяки на подібне, я прогортую, бо розумію, чого мені потім вартуватиме моє відновлення.
Моя бабуся болісно реагує на смерть тварин, худоби, подруга захлинається сльозами, коли бачить згарища недавно побудованих будинків, словом, в кожного своє. Не можливо зараз жити у світі рожевих поні, але і мордувати себе свідомо — затія сумнівна.
Не придумали ще нічого кращого для розвантаження голови ніж робота тілом: будь-яка фізична активність може допомогти голові стати більш ясною.
Важливо не застрягти у відчутті безпомічності. Закинув десятку на збір, підмів хату — і негативні емоції собі допоміг прожити, і користь приніс, і з кубельця жертвочки заодно вибрався.
Старатися балансувати свої переживання: шукати хороше в житті та не соромитися собі його створювати.
Планомірно жити своє життя, займатися рутинними справами, вирішувати задачі, насолоджуватись тим «нормальним», що є в повсякденні. Людська психіка певною мірою здатна до самовідновлення, щойно потрапляє в умовно безпечне середовище.
Ділитися своїми переживаннями із підтримуючими стабільними!!! людьми. Добре, якщо є бажання і можливість звернутися до терапевта.
Слідкувати за власним контентом у соцмережах. Який сенс поширювати жахливі кадри в Інстаграмі, якщо в підписниках фоловери з двох сусідніх сіл, не більше? Це мало чим допоможе, скоріше збільшить кількість людей з вторинною травмою.
Інша річ, коли контент переглядають громадяни країн, у яких на складах без діла сумують F-16, правда ж? Доцільно публікувати свої роздуми на хвилюючу тему, ділитися емоціями. Це допоможе краще розібратися у своїх переживаннях не шкодячи іншим.
Висновок. Наші теперішні інформаційні можливості не просто дозволяють в режимі реального часу звинуватити в імпотенції ООН, а і накладають на нас певні зобов'язання. Бути дбайливими до себе та інших — це життєво важливо зараз. Розширивши наші серця болем, одного дня ми дізнаємося, скільки там вміщається радості. Бережіть себе. Переможемо!
Психологиня Інна Радченко для Сіль.Медіа
Подякуй авторам!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати авторам гривнею.
